ВІНЧАННЯ: ХРИСТИЯНСЬКЕ ПОДРУЖЖЯ

ДЖОЗЕФ РАЙЯ

АРХИЄПИСКОП АККИ, ГАЙФИ, НАЗАРЕТУ ТА ВСІЄЇ ГАЛИЛЕЇ

ВІНЧАННЯ

ХРИСТИЯНСЬКЕ ПОДРУЖЖЯ

ПЕРЕДМОВА

Архиєпископ Райя пропонує читачеві цієї книги глибоке й надхненне розуміння людини. Він навчає нас про нас самих: про те, що всі ми прагнемо знати і пізнавати, про нашу особисту цінність, гідність і велич.

Із цих сторінок відлунює істина і мета, яка є і шляхетною, і доступною. З красномовністю, яка не ускладнює розуміння, автор провадить нас далеко за межі властивого нам обмеженого бачення самих себе й ознайомлює нас із Божим образом, на який нас було створено і який ми віддзеркалюємо всюди, куди лишень не повертаємось обличчям.

Ця книга є гимном на честь краси й величі людини, що перебуває у відносинах із иншою людиною, в подружжі чи приязні.

Щоб долучитися до слави християнського шлюбу, потрібно бути мистцем і коханцем тілом і душею. А щоб стати таким мистцем і коханцем, треба бути відданим справі, як балерина, витривалим, як атлет, і цілеспрямованим, як аскет.

Власне до цього всі ми покликані завдяки чесноті вродженої подоби до самого Бога, який є втіленням досконалости любови та мистецтва.

Автор твердить, що свобода як суттєва та необхідна якість дає нам змогу оволодіти неосяжними скарбами гідности та добра, що криються у нас всередині, а також відкрити їх в инших.

Здобуття такої свободи вимагає героїзму. Врівноваженість, гармонія та мир — квіти цієї свободи — розквітають у нас щойно після років рішучого вправляння, стійкости та молитви. Однак, навіть попри те, що ми біжимо, часом пританцьовуючи, падаємо й піднімаємося на цьому шляху до свободи і мудрости, там на нас чекає радісне очікування, чудовий аромат квітів, що їх ми мали надію побачити, й упевненість у тому, що велич нашої мети є відображенням вічної та обожествленої людської долі, вартої неабияких зусиль з нашого боку.

Архиєпископ Райя закликає нас до смирення, визнання своїх людських обмежень навіть у сяйві нашої величі. Ще він спонукає нас до ентузіязму і надії, до віри в те, що з ласки Божої ми зуміємо переступити ці межі і жити в беззастережному, необмеженому сопричасті любови з Богом і одне з одним.

У злуці християнського подружжя ми стаємо мистцями, виявляючи винахідливість та уважність у вираженні своєї любови. З плином часу це мистецтво щораз вдосконалюється, аж доки присутність коханої людини не перетворюється для нас на осяйний схід сонця чи прохолодний дощ, сповнюючи наші серця радістю.

Ми стаємо у своїх відносинах коханцями, коли наші серця палають щедрістю і бажанням вдовольнити всі потреби иншого. Коханцями ми є і тоді, коли прагнення робити партнерові добро переважає будь-які инші бажання.

Тоді, пізнаючи і люблячи з глибокою повагою і благоговінням, ми починаємо переживати радість, яку неможливо передати на словах, радість бути водночас і коханцем, і коханим.

Такими ми є. Жодні докази чи необізнаність, гріх чи трясовина неспроможні це в нас забрати. Від нас залежить лишень, дозволити чи не дозволити світлові, яке ми випромінюємо, осяювати инших, й самим бути осяяними їхнім світлом. Чинячи так, ми стаємо подібними на того, хто є «Світлом від Світла» (Никейський Символ віри).

Нехай всі, хто прочитає цю книгу, ревно змагають до мети, в ній описаної; нехай вони осягнуть істини, тут представлені. Ніхто не зазнає розчарування.

Архиєпископ Райя сам живе переконаннями, про які говорить. Його праця є медитацією, поетичним і філософським викладом глибоких богословських істин, докладно витлумачених задля нашого просвітлення. Вона постала з мудрости, що живе в його щедрому серці.

Сам архиєпископ Райя, людина любови і мистець, поет і музикант, володіє непідробним даром справжнього наставника й істинного отця. За роки нашого знайомства я безліч разів набиралася відваги, накопичувала сили і відновлювала ревність під покровом його мудрости і любови. Я глибоко вдячна йому за надану мені честь і привілей читати рукопис цієї праці і написати передмову до неї. Рекомендую цю книгу кожному, хто прагне любови.

Щоб повністю оцінити плоди, які може принести книга, котру ви тримаєте в руках, її слід читати повільно і вдумливо, як медитацію. Вона схожа на симфонію: коли слухати її ще і ще, можна почути спершу фортеп’яно милосердя та лагідности, потім — струни радости або ж сопілки чи флейти гідности. Згодом, коли нашої душі сягне вся повнота музики, ми почуємо царські сурми, що проголошують славу, і славою цією є ми: шедевр, породжений до життя божественним Мистцем, який є Любов.

Дякую вам, дякую!

                                                                   Крістін Анн Ванхена,

                                                                   Дім Мадонни,

                                                                   Комбермер, Онтаріо

І. ЙОАКИМ І АННА

ІСТОРІЯ

Історію Йоакима й Анни, які були батьками Богородиці, викладено у древньому рукописі, створеному, найімовірніше, на початку ІІ століття. У той час ще живі були безпосередні родичі Пресвятої Діви, які могли переповідати спогади про свою сім'ю та предків. Згаданий рукопис було знайдено в Єгипті наприкінці ХІХ століття.

Ця ж сама історія Йоакима й Анни ще з ІІІ століття розповідається і передається від покоління до покоління в контексті церковної Традиції. Ніхто не знає ні того, звідки вона походить, ні як потрапила до богослужіння Східних Церков ще перед тим, як римський папа Сергій І, сицилієць за походженням, у 687 р. запровадив її до вжитку на Заході. Нещодавно віднайдений рукопис доповнив цю історію кількома цікавими подробицями і поставив на ній печать достовірности.

БЕЗПЛІДНЕ ПОДРУЖЖЯ

Кожен член родини Пресвятої Діви пам'ятав про Йоакима й Анну. Це подружжя прожило багато — вісімдесят чи й більше — років, не маючи дітей: вони були безплідними. Благочестиві євреї вважали безпліддя прокляттям. Бездітним подружжям було відмовлено у праві долучатися до свята людської природи і слави Царства.

З тих пір, як у 168 р. до різдва Христового римляни завоювали Єрусалим, кожен побожний єврей очікував пришестя Месії, Спасителя, який мав визволити край від чужинців і відновити для народу Ізраїля царство, що триватиме вічно. Кожен єврей повинен був мати нащадків і плекати солодку мрію: а може, власне один із них стане Месією? Йоаким і Анна, попри відчай, який часом їх охоплював, ніколи не втрачали надії: їхня вірність одне одному і Богові була непохитною.

Якось Йоаким прийшов до храму, що містився через дорогу від його дому, аби за звичаєм принести у жертву ягня. Та священик не прийняв підношення, вилаяв його і сказав, що він — покинутий Богом. Принижений і глибоко засмучений, Йоаким, промовляючи молитви і плачучи, подався в пустиню, аби сховати там свій сором...

Анна дізналася про те, що сталося з її чоловіком. Вона вийшла до саду й там, на самоті, розкрила перед Господом своє згорьоване серце:

Подивись із жалем на мене, Господи,

і поглянь на глибину мого сорому!

З ким мені порівняти себе, Господи?

З небесними птахами?

Ні! Вони кращі за мене:

Ти благословив їх потомством,

у мене ж його немає.

З земними звірями?

Ні! Вони щасливіші за мене:

Ти і їх благословив потомством,

у мене ж його немає.

З рибою у цьому ставку?[1]

Ні! Довкола неї плавають дитинчата,

у мене ж немає немовляти, яке я могла б приголубити!

Коли вони отак молилися — Йоаким в пустині, Анна ж у своєму саду, — обидвом явився Господній ангел, який оголосив, що вони зачнуть доньку, котра принесе славу своєму народові. Переповнений радістю, Йоаким поспішив додому, а Анна, шукаючи свого чоловіка, вийшла до міської брами. Біля цієї брами, званої «Золотою» або ж «Прекрасною», вони й зустрілися. Цю зустріч зображено на іконі; там вона, щоправда, відбувається перед двома будинками. Той із них, що ліворуч, належить Йоакимові, той, що праворуч — Анні.

Ікона ця не просто засвідчує певну фізичну подію: як і всі ікони, вона виходить за межі простого змалювання певного факту й оспівує чуда, пов'язані з його богословськими наслідками.

ЗУСТРІЧ

Розглядаючи із зачудуванням і благоговінням ікону, ми бачимо старших чоловіка й жінку, що ніжно притулилися одне до одного; здається, вони тануть в цих обіймах.

Анна, вочевидь, прибігла до свого чоловіка, тріпочучи від утіхи. Її покривало ще розвівається позаду, осяяне відблисками світла. Вона тремтить і шукає прихистку в міцних обіймах Йоакима. Своєю тендітною правою рукою вона охопила його за шию, притягуючи до серця, сповненого великою радістю. Її ліва рука попід його раменом теж тягнеться до шиї, щоб обійми були ще міцнішими.

Стоячи на зведених разом ногах, Йоаким схиляється, аби привітати і прийняти з безмежною пошаною дар своєї дружини. На деяких іконах він теж виглядає настільки схвильованим, що мало не наступає Анні на ногу.

У повітрі відчувається збудження, а в порухах і поставі Йоакима й Анни — міць і сила. Скидається на те, що обидвоє перебувають у піднесеному настрої; вони приваблюють погляд і видаються майже молодими. І Йоаким, і Анна випромінюють упевненість у собі: жодного страху, жодних вагань. Їхня одежа — глибокої червоної барви, що свідчить про радість і захоплення. Над цілою іконою владарює дух повної безпеки та супокою.

Їхні постаті, постава і навіть беззвучні обійми є знаками близькости. Анна не зводить очей зі свого чоловіка; Йоаким шукає глибин жіночої безпосередности, властивої його дружині. Чоловік стоїть в усій своїй силі перед жінкою в усій її славі. Обидвоє прагнуть до досконалої злуки, суть якої в самопожертві й ототожненні в любові.

Відчувається присутність невидимого Творця, що ширяє над ними. Бог працює, творячи у старому подружжі новий закон природи, такий же величний і дивовижний, як і той, що його призначено для сильних і юних. Він отіняє їхню немолоду вже плоть силою і життям для прийдешнього чуда.

Кожна деталь ікони пройнята хвилюванням; вся її атмосфера перегукується з Піснею Пісень Соломона:

Молода:

Я — мого любого, й мій любий — мій.

Молодий:

Одна ж єдина моя голубка, моя досконала.

Побачили її дівчата й величають,

цариці й наложниці, і тії її вихваляють.

Що та лілея між будяками,

то моя люба між дочками.

Молода:

У його холодку, що так бажала, я сіла,

і плід його був солодкий моєму піднебінню.

Ліва рука його під головою в мене,

а правою він мене обіймає.

Молодий:

Ти полонила моє серце, моя сестро-дружино.

Ти полонила моє серце одним лиш твоїм оком,

однією перлиною твого намиста.

Входи до обидвох будинків широко відкриті; вони вітають і запрошують увійти досередини. У вхідних отворах немає дверей, на вікнах — віконниць, та все ж світло не просочується ні всередину, ні назовні. Те, що всередині, приховане від стороннього ока. У візантійській культурі інтим і таємниця завжди захищені покровом темряви або ж заслоною, за яку не може проникнути ні людський погляд, ні уява. Це Божий ангел, що охороняє вхід до Раю. Зазначена заслона темряви, наче завіса за іконостасом у візантійських церквах, вказує на священність: вона прикриває славу тайни від властивої людям цікавости. Призначенням заслони темряви на дверях та вікнах і вівтарної завіси є втихомирювати наші почуття, наближаючи нас до істини величнішої за ту, якої ми заслуговуємо чи яку шукаємо. Вони свідчать, що існують тайни, збагнути які нам не до снаги. І тільки покірно згодившись із тим, що священне є неповторним і знаходиться поза межами нашого розуміння, ми починаємо бачити світло, яке воно випромінює. Нам не під силу осягнути розумом чи описати внутрішню дивовижність, властиву таємничому та божественному.

Йоаким і Анна увійшли до свого дому. Соломонова Пісня Пісень оживає, стає симфонією слави й гимном звитяги; через ікону до нас долинає тільки їхній далекий відгомін.

Молода:

Він увів мене в бенкетний покій,

і любов — стяг його надо мною.

Цар увів мене в свої хороми.

Ми будемо радіти й веселитися...

Молодий:

Прегарні твої щоки у сережках,

шия твоя — в намисті.

Покіль день дише холодочком,

і тіні утікають,

зійду собі на гору мірри,

на ладану горбочок.

Здіймись, північний вітре!

Прилинь і ти, південний!

Повій на сад мій,

щоб його запахи рознеслись!

Йоаким і Анна були в раю. Вони пізнали досконалу близькість любови, цілковиту прозорість душі й тіла. В цьому земному раю вони створили новий Едем: Марію, яка породить Божого Сина, Бога від Бога, що відкриє для всіх людей істинний рай. Церква співає:

Празнує днесь вселенна зачаття Анни,

що сталося від Бога,

бо вона породила понад усяке слово

ту, що родила Слово.

(Ікос на Утрені Зачаття св. Анни)

І ще:

Обіцянки пророків нині сповнюються,

бо свята гора у лоно посаджується.

Божественна драбина встановлюється.

Великий царський престол приготовляється.

Приготовляється і пришестя Господнє.

Купина неопалима розцвітає.

(Стихира на Господи воззвах)

Скарбниця ж освячуючої благодати

подібна на щедрий потік благословень,

який зцілює безплідність богомудрої Анни, що її ми

з вірою прославляємо.

(Стихира на Вечірні)

Особливе зачаття, описане вище, — не єдине чудесне втручання Божої любови в історію нашого спасіння: Бог здійснив подібні чуда для старозавітних патріярхів — Авраама і Сари (Бут. 11, 30), Ісаака і Ревеки (Бут. 25, 21), Якова і Рахилі (Бут. 30), Анни, мати Самуїла (Іс. 2, 1-11) — а також, згідно з Євангеліями, для Єлисавети і Захарії, батьків Йоана Хрестителя (Лк. 1, 7 і далі).

НЕМОВЛЯ

На іконі ми бачимо, що з правого боку до будинку Анни приєднано невелику ротонду, яка зливається з ним воєдино. Вхід до неї запнуто заслоною темряви, такою ж, як і в більших будинках. Здається, що похилий дах Анниної оселі гармонійними лініями спадає донизу, аби заодно вкрити й ротонду, якій буде ще тепліше й затишніше під таким захистом.

Давні християни, як і їхні духовні попередники — юдеї, вірили, що чим довше немовля перебуває в материнському лоні, тим досконалішим воно буде. Застосовуючи цю віру до нашого Господа Ісуса Христа, люди казали, що тільки Він мав сповна божественну природу, аби залишатися в лоні повних дев'ять місяців, тоді як Його мати, Марія, перебувала в лоні дев'ять місяців без одного дня. Коли у 1854 році Римська Церква перенесла дату Непорочного Зачаття з 9-го на 8-ме грудня, залишивши на місці дату Різдва Пресвятої Богородиці — 8-го вересня, то викликала велике замішання у Східній Церкві, адже ця зміна — всього лишень на один день — робила Марію з людського погляду такою ж досконалою, як і її син. Це ще один приклад суперечностей в царині богослов'я, що постали виключно через неправильне розуміння певного факту чи події. Цілком зрозуміло, що між гідністю людини й часом, коли вона народилася, немає жодного зв'язку.

Наша Церква розглядає зачаття Марії в його активному сенсі і визначає його як «Зачаття Анною Пресвятої Богородиці». Натомість Римська Церква з 1854 року дивиться на цю ж таки подію в сенсі пасивному, називаючи її «Непорочним Зачаттям Марії».

ІІ. БОГОСЛОВСЬКІ НАСЛІДКИ

ІКОНА

Візантійська ікона не просто розповідає нам якусь історію чи описує подію: вона виходить за межі поданих у ній образів, вказуючи на духовні цінності, і засвідчує певні богословські аспекти. Вона є богослов'ям у видимій формі і проголошує: Бог справді перебуває серед нас; вона осяює нас Його світлом і спонукає до святости, поклоніння і благоговіння. Ікона — це різнобарвна задумлива молитва, піднесена нам мовчазною поставою дійових осіб і архітектурними деталями.

Ікона зустрічі Йоакима й Анни показує гідність і божественну цінність людини — образу Бога, що долучається до Його існування, вічности й любови. Архітектурні особливості свідчать про цінність чоловіка й жінки та відносин любови й вірности, що панують між ними.

ЛЮДИНА

Візантійське богослов'я визнає і прославляє гідність та цінність людини. Епічна поема про створення чоловіка й жінки є найуславленішою Божою піснею. За Біблією, якось Бог проспівав кілька пісень, назвав їх усесвітом, галактикою, зіркою і побачив, що вони добрі. Він заходився промовляти вірші, називаючи їх рослинами і птахами, рибою і тваринами та стверджуючи, що вони — добрі. Насамкінець Він уклав велику поему, назвав її чоловіком та жінкою і побачив, що вона не просто добра, а дуже добра, позаяк Він створив людину на свій образ і подобу; викупити її і піднести до Божої природи мав Його Син, якому судилося самому стати такою ж людиною. Людина, отже, є Божим образом.

Згідно з візантійським богослов'ям, людина є не атомом чи окремішньою порошинкою, котру, як твердять деякі сучасні філософські течії, носить туди й сюди примхливий вітер, а Божою подобою, яка розділяє буття, безсмертя, розум та свободу, властиві Богові. І чоловік, і жінка створені на Божу подобу. Не можна також розглядати їх поза особою Господа і Бога нашого Ісуса Христа, який є Богом, одним із Тройці, й нерозривно пов'язаний з Отцем і Святим Духом, а також із людством. Христа розглядаємо не як окрему особу, а як Особу, що перебуває у відносинах. Людина є образом Христа; її можна порівняти з неповторною хвилею, яку, втім, неможливо відокремити від загального руху хвиль у цілому морі; на неї впливають припливи й відпливи, привабливість і притягання всесвіту та божественна природа. Людина — це мікрокосм, центр безмежности, а тому вона є ціннішою за увесь всесвіт. Наголошуючи на вагомості індивіда, деякі з мирських філософських напрямків просто повторюють, вживаючи слабших висловів, нескладні, проте вельми переконливі слова, сказані Господом: «А вам же все волосся на голові пораховано! Не бійтесь...» (Мт. 10, 30-31).

ДУША-ДУХ І ТІЛО

Людина складається з двох елементів: душі, або ж духа, і матеріяльного тіла, які досконало злучені в єдине ціле. Душа/дух — це елемент, який вдихає в тіло життя, перетворюючи його на живу плоть; це динамічна сила, що прагне відносин, яким немає кінця, і творить з людини духовну істоту; це таємнича сила, що проникає матерію. Властивий людям дуалізм згадано ще в Упанішадах:

Цей дух, що в мені,

менший за рисове зерня,

менший за зернину вівса,

менший навіть за серцевину цього зерняти,

ця душа, що в мені,

в моєму серці,

більша за землю,

просторіша за космос

і ширша за увесь всесвіт.

Людина існує у контексті природи, і її фізичне тіло підвладне силам матеріяльного космосу. Та все ж вона здіймається понад умовами, що їх диктує матерія. Тіло й душа линуть одне до одного й існують у відносинах, необхідних для них обидвох. Тіло лине до душі, бо існує завдяки їй і не може існувати без неї; душа ж лине до тіла, бо пов'язана з ним відносинами, що триватимуть цілу вічність.

Погляньмо на слово, яке ми вимовляємо. Слово — це матерія, усна оболонка певного духовного поняття. Слово є одним із аспектів душі, що виражається за допомогою звуків, вібрацій, які виробляються тілом і передаються від тіла до тіла. Це «втілення» душі, виконане за посередництвом звуків; розпізнати його здатна тільки инша душа.

Все це достоту дивовижно!

Людина є не воплоченою душею, як стверджував Платон, а тілом, яке обдароване душею, проголошує християнська релігія. Душа не відбуває покарання у в'язниці під назвою «тіло»; вона радше скидається на наречену, яка живе у тілі, надає йому форми й дарує життя. Людина у славі долучається до гідности й божественної цінности Бога в остаточному блаженстві. Сама сутність людини прирікає її до злуки, до відносин, які дають їй змогу приєднатися до Божої вічности.

Людина існує тільки в Бозі. «Я» індивіда повсякчас прагне через відносини з иншими здійнятися до божественних висот, про які свідчить «Ти» Бога. Власна особистість є не абстрактною сутністю, а конкретними відносинами з иншими, спрямованими на формування спільноти. У своєму повному об'явленні, що відбулося під час хрещення Христа, Бог постав перед нами як божественна спільнота Осіб. Кожна Божа Особа є довершеним цілим, що віддається иншим у безмежній любові. Об'явлення Богом самого себе є чудовим взірцем відносин. Структура візантійського богослужіння, в якому часто повторюється гимн трисвятого, підтверджує спільнотне бачення особистости у Бозі: «Святий Боже (Отче), святий кріпкий (Сину), святий безсмертний (Святий Душе)». Господа Ісуса Христа пізнаємо тільки в контексті тринітарному. Христос — Син Отця, який зіслав Святого Духа.

У християнській релігії образи і формули використано не задля інтелектуального вчення, а для того, щоб наголосити на важливості Особи. Певні філософські системи вживаються з метою сприяти кращому розумінню величі людини і глибшому поклонінню Особі Бога. Бог — це не поняття, а відносини життя і любови, що панують між Отцем, Сином і Святим Духом. Християнська релігія проголошує: позаяк Бог у своєму внутрішньому житті є по суті відносинами, Він поширюється на зовнішні сфери сотворення і спокути, воскресіння і вознесіння.

Створіння постало в Божому серці не з певної потреби, а як вільне діяння любови. Йому призначено повернутися до свого Творця у Христі внаслідок досконалого вияву все тієї ж любови. Св. Григорій з Назіянсу пише, що «Бог є одкровенням, яке триває вічно, повсякчас вражаючи людську свідомість і виявляючи темряву, що в ній панує». Бог, отже, є основоположними відносинами життя і любови.

Тож найсуттєвішою характеристикою кожної людини також є відносини. Людина походить із спільноти любови і прямує до иншої такої ж спільноти. «Бути» для людини означає «бути з иншою людиною». Одним із найжорстокіших покарань, винайдених суспільством, є одиночне ув'язнення, оскільки ізолювати людину від инших означає позбавити її людської сутности. Перебуваючи в ізоляції, людина невдовзі починає бачити галюцинації і схильна цілковито втрачати відчуття реальности. У накинутій силоміць самотності немає ні надії, ні любови: в ній немає спільноти. Отці Церкви добре розуміли цю особливість людської психології; вони зазначали, що найстрашніше покарання у пеклі — це бути «склеєними спина до спини», тобто не мати змоги бачити обличчя свого ближнього, бути ізольованим від нього.

Св. Григорій з Назіянсу підсумовує велич людини і її божественну гідність такими словами:

Твоєю славою, Христе, є чоловік і жінка,

яких Ти встановив у цьому світі,

наче янголів.

Я проголошую Твою велич.

Для Тебе я люблю,

для Тебе говорю.

Я став живим підношенням Тобі,

це бо єдиний талант, що залишився

з усього, що в мене було.

ВІДНОСИНИ

Людина, отже, є Божим образом, цілісним індивідом; вона складається з душі й тіла, гармонійно поєднаних у єдину незалежну сутність. Проте, з иншого погляду, цій таки незалежній людині властиве радикальне тяжіння до иншої людини. Особистість існує тому, що є инша особистість. У сокровенних онтологічних глибинах, у єстві кожної людини живе магнетичний потяг до цілісности й довершености у єдності з иншим. Людина ніколи не зможе реалізувати себе поза відносинами. У своїй сутності вона — образ Бога, який сам є відносинами Отця, Сина і Святого Духа. Коли одна людина стрічається з иншою, то виходить за власні межі; це присутність задля иншого й, отже, відкриття гідности і цінности. Тільки у відносинах ми направду стаємо образом Бога в Його тринітарному вимірі і Христа в Його людській природі як Бога, що став чоловіком.

Ікона Зустрічі Йоакима й Анни засвідчує також, що навіть у шлюбі, найінтимніших людських відносинах, кожна людина залишається рівною иншій за гідністю й божественною цінністю, не втрачаючи при цьому індивідуальних ознак.

Щоб проілюструвати це вчення про рівність у розмаїтті, ікона розповідає нам притчу про два будинки. За помостом, де зустрілися Йоаким і Анна, стоїть архітектурна споруда, що складається з двох частин, двох скромних ззовні будинків. Той із них, що ліворуч, за Йоакимом, репрезентує чоловіка; инший, що знаходиться праворуч, за Анною, символізує жінку. Зазначені дві оселі різні на вигляд, але рівні за гідністю та важливістю. Їх зведено на спільній основі, помості, який поставлено й оздоблено так, що він скидається на царський престол, де стоять Цар із Царицею, однаково вкриті славою. Дахи будинків з однаковою величчю здіймаються до неба. Покривало, яким вони огорнуті, єднає їх у гармонійній злуці. Щоб наголосити на рівності чоловіка і жінки, на іконі їх зображено разом на помості, де вони стоять, злившись воєдино в обіймах. Ніхто з них не кращий за иншого, ніхто не вищий: вони є достоту єдиним цілим, хоч і різняться в поглядах та характерних особливостях, притаманних особистості.

Якщо ми уважно прислухаємося до молитви, що її мовить ця ікона, то почуємо і не раз повторимо: чоловік і жінка у шлюбі є абсолютною єдністю. Вони складаються з безконечної кількости різних елементів. Накопичивши вже чимало найрізноманітнішої інформації, сучасна психологія все ж не має ще певности стосовно ієрархії між чоловіком і дружиною.

У притчі про два будинки, яку переповідає нам ікона, спостерігаємо також і певну ієрархію. Будинок чоловіка пофарбовано у яскравіші барви; його зусібіч заливає світло; вхід до нього виглядає вищим, крім того, він оздоблений двома карнизами у царському стилі. Чоловік, як птах-самець, потребує барв і світла, аби привертати до себе увагу. Оселя жінки натомість є стриманішою на вигляд; її пофарбовано у темно-сірі кольори. На вході під карнизами зображено два обличчя, які запрошують увійти й вітають того, хто на це запрошення відгукнеться. Щоб бути в центрі уваги, жінці не потрібні прикраси. Вона сама вабить, запрошує і вітає. З даху її будинку спадає широке покривало з яскраво-червоного шовку, яке утворює щось на взірець балдахина й поєднує два будинки в один.

Чоловік схильний панувати і залякувати, жінка — єднати і встановлювати гармонію; він підкорює, вона примирює. Чоловік зцілює діяльністю, жінка — даруючи себе. Жінка захищає своєю ласкою, чоловік — своєю статурою; вона відновлює рівновагу там, де він починає блукати, і наводить лад там, де він приносить замішання.

Чоловік створює і перетворює; жінка ж надає тому, що він робить, священного значення і життєдайного духу.

Композиція ікони чітко вказує на те, що описані відмінності не породжують суперечностей, а взаємно доповнюються. Чоловік і жінка потрібні одне одному. Вони створені такими привабливими одне для одного, аби прагнути повноти єдности в ототожненні, яке породжує нове людське буття. Цей плід ототожнення є досконалим свідченням зближення і єдности. Хоч Йоаким і Анна вже немолоді й слабкі у сексуальному плані, вони зненацька сповнюються силою і життям власне для того, щоб створити нову людину. Сам Бог встановив для них новий закон природи, не менш дивовижний за той, що його Він дарував молодим і дужим. Їм надано можливість породити славний плід, Марію, яка у свою чергу представить світові нову людину — Христа.

Славна тайна єдности в розмаїтті є підвалиною взаємної гідности, рівности і божественної цінности чоловіка і жінки у подружжі. Щоб довести свою гідність і цілковиту рівність з чоловіком, жінці не потрібно ставати водієм вантажівки чи священиком; щоб продемонструвати свої позитивні якості, вірність і царську гідність, чоловікові не треба мати лоно чи народжувати дітей.

Наша ікона змальовує подружжя — Йоакима й Анни, які породили Богородицю. Вона говорить нам, що це було справжнє і довершене людське подружжя. Це — правдива свята родина християнської оселі.

Людина не здатна сягнути сповнення поза відносинами. Завуальоване посилання на це знаходимо в Книзі Буття, де Адама і Єву описано як «одне тіло». У Біблії сказано: «Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2, 24).

Оповідь про «ребро», що його Бог взяв у Адама, — це просто поетичний зворот, який вказує на те, що бути людиною означає перш за все бути чоловіком чи жінкою і що чоловік та жінка в екзистенціяльному й онтологічному сенсі є самим диханням одне одного. Слово «Адам» визначає просто «живу особу». На початку створення світу Адам був довершеною людиною: в ньому існувала і чоловіча, й жіноча сутність.

За мого дитинства наш священик частенько повторював такі слова: «Коли Бог створив ніжність і не знайшов для неї гідного місця, Він розділив “Адама”, що значить “жива особа”, на “іш” — чоловіка, й “іша” — жінку, яка єдина була гідною прийняти Божу ніжість».

Св. Григорій Ниський пише, що Бог — це «вічне відкриття вічного зростання». Божий образ, людина, тобто чоловік і жінка, також є вічним відкриттям вічного зростання одне в одному. Бог у своїй сутності є основоположними відносинами Отця, Сина і Святого Духа; те ж саме можна сказати і про Його образ та подобу, дует чоловіка й жінки.

Коли чоловік і жінка знаходять одне одного, взаємно розкриваючись як особистості, об'єднуючи свій розум та уяву і ділячись своїми тілесними та душевними силами, то наново породжують рух життя, властивий Богові-Тройці: вони пізнають любов.

ІІІ. ЛЮБОВ, ЩО ПОЄДНУЄ

ХРИСТИЯНСЬКЕ ПОДРУЖЖЯ В ЗАГАЛЬНОМУ

Підвалиною християнського подружжя є любов. Любов підтримує подружжя, і воно живе або у славі, якою завдячує їй, або у соромі й стражданні, спричинених її нестачею. На відміну від будь-якого иншого подружжя, подружжя християнське засноване на любові особливої якости — любові Бога-Тройці, довершеній, незмінній і невгасимій упродовж цілої вічности. Людська злука опирається на неї, щоб стати віковічним джерелом щастя і миру, гармонії і радости.

У жоден період людської історії не було створено стільки книг і пісень про любов, стільки описів любови, як у другій половині двадцятого століття. Любов і прославляють, і паплюжать. Її часто ототожнюють з самим тільки сексом, наркотиками, зворохобленням тіла і з найрізноманітнішими проявами розпусної свободи. Саме це слово стає заяложеним, воно бентежить і збиває з пантелику.

Ще св. Йоан Золотоустий намагався просвітити своїх сучасників та показати їм красу і гідність християнської любови й подружжя: «Божий дар, корінь нашого покоління, зазнає наруги. Очистімся ж за допомогою роздумів. Я прагну очистити подружжя, щоб повернути йому належну шляхетність і затулити рота єретикам».

Любов і розмови про неї владарюють у нашому житті тому, що любов — це перша, найбільша і найглибша тайна буття; Бог є любов, і людська любов — це не що инше як сяяння Його любови. Любов є також найвеличнішою з усіх мотивацій нашої поведінки; її неможливо визначити чи описати людськими словами. Тільки ті, що пізнали її осяйність — святі, мистці, поети та коханці — можуть свідчити її славу і розкривати дива її екстазу. На підставі слів цих свідків і їхнього досвіду та завдяки надхненню, почерпнутому в Євангелії, християни виводять п'ять складових частин досконалої любови: ПРИСУТНІСТЬ, СОПРИЧАСТЯ, ЗАРУЧЕННЯ, ВІДМОВА ВІД СЕБЕ НА КОРИСТЬ ИНШОГО та ГАРМОНІЯ.

ПРИСУТНІСТЬ

Присутність — це чин відносин із иншим, чин усвідомлення иншого. Вона спонукає вийти за межі себе самого. Людину можна пізнати тільки через вільне откровення, вияв своєї сутности перед иншим, який з власної волі приймає це одкровення і відповідає на нього взаємністю. Через взаємну присутність любов розкривається, щоб сягнути сопричастя, заручення та відмови від себе і знайти світло і славу в гармонії.

На всіх іконах, де зображено Господа Ісуса Христа, на німбі чи ореолі, який бачимо довкола Його обличчя, є напис «O љ N». Це ім'я несказанного Бога, яким Він сам назвався Мойсеєві, коли той поцікавився, хто ж Він. У відповідь Бог мовив: «Я той, хто є», тобто той, що існує, Вічний, ЯГВЕ. Власне цим йменням Господь називався, коли люди запитували про Його походження. Він казав їм: «Перед тим, як був Авраам, Я Є».

На іконах у Христа, як бачимо, широко розкриті очі; Він добре знає про всіх тих, хто дивиться на Нього, проникаючи у найсокровенніші думки цих людей, пробуджуючи, кличучи й запрошуючи відгукнутися. Ікони зображають Христа таким, яким Він є насправді — всюдисущим, всюдипроникним, сповненим життя; Він розкривається перед нами і спонукає нас також розкритися.

Присутність — це перший акорд дивовижної симфонії, що лунатиме для нас, народжена в гармонії і до гармонії провадячи; присутність — це світанок і схід сонця над раєм, вхід до Божого Царства; присутність дарує людину і її приймає; присутність — це не обмін речами, а обмін власною сутністю. Людина стає присутньою для иншої людини, розкриваючись перед нею, знаючи всі її потенційні можливості і дозволяючи їй знати те саме про себе. Це відносини, характерною ознакою яких є взаємність. Св. Григорій з Назіянсу так описує св. Василієві, з яким приятелював, почуття, що їх породжують ці відносини:

«Неодмінно приїзди відвідати мене й відновити мої сили.

Хоч якою не була б користь від нашого перебування разом,

ти заради мене збережеш свою присутність поряд зі мною;

инакше я потроху вгасну, як зникають тіні, коли настає день...

Бо ти — моє дихання, і потрібен мені більше за повітря;

живу я тільки тоді, коли ти поряд,

чи то особисто, чи, якщо ти далеко, як образ».

Взаємна присутність є Божим світлом, яке нівелює відстань і самотність. Це звитяга над мороком і страхом. У житті є тільки одна достеменна печаль: бути самотнім. Самотній Бог не може бути любов'ю; Він не може бути радістю і життям. Я вірю в Бога тому, що Він є любов. Три Божі Особи розкривають себе одна перед одною і присутні одна для одної настільки, що становлять єдину неповторну й реальну божественну природу. Я вірю в Бога Отця, бо Він є любов, яка ллється на людство та створіння і так просякає їх, що Він дає їм змогу пройнятися своїм сповненим любов'ю спасінням. Я вірю в Бога Сина, бо Його послав Отець і Він наповнив собою людство і створіння. Завдяки своїй безмежній любові Він зміцнює міжособистісні відносини між Богом-Тройцею, з одного боку, і створінням, з иншого, а також — у вельми особливий спосіб — між Богом і людиною. Я вірю в нашого Господа і Бога Ісуса Христа, бо Він вирішив залишитися присутнім для людства й ототожнюється з кожною людиною через свою істинну присутність у Пресвятій Євхаристії і божественному Євангелії. Зрештою, я вірю в Нього ще й тому, що Він зіслав нам Святого Духа. Я вірю у Святого Духа, бо Він перебуває серед нас і в кожному з нас особисто. Він «запечатує» нас своєю божественною особистістю й ніколи не дозволить нам заблукати. Він — Безсмертний. Власне тому й називаємо Його Даром, Печаттю, що всюди є і все наповняє. Присутність — це двері до любови та перший крок до неба і до Бога.

СОПРИЧАСТЯ

Коли перша стадія любови, присутність, стає довершеною, справжньою і вільною, людина починає змагати до сопричастя у пізнанні иншого.

Люди знають одне одного завдяки тому, що говорять та обирають, а також з огляду на те, що їм до вподоби, а що — ні. Не існує иншого способу пізнати людину, ніж через її слова, уподобання та несприйняття. Ми пізнаємо одне одного через спілкування. Суть спілкування і сопричастя полягає в тому, що ми підносимо і приймаємо людину — не річ.

Сопричастя передбачає саморозкриття, самовіддачу, вихід за межі своєї сутности назустріч иншому. Наслідком раз прийнятого дару є збагачення, очищення і піднесення понад собою до Божого образу. Коли сопричастя є взаємним, то відстань і самотність, темрява і страх зазнають поразки, натомість починають панувати світло і почуття безпеки.

Відкриття власної сутности перед иншим призводить також до страждання, бо найсокровенніші глибини нашого єства позбуваються захисної оболонки і постають такими, якими вони є. «Зрікаючись самого себе, — каже Господь, — ми знаходимо життя...»; «Якщо не будете нести свого хреста щоденно і йти за мною, то ви не гідні мене». Ми роздмухуємо полум'я любови і щастя тією мірою, якою розкриваємо свою сутність і зрікаємось себе, а також приймаємо инших, котрі відгукуються, розкриваючись перед нами.

ЗАРУЧЕННЯ

Саморозкриття настає під час заручин, коли чоловік і жінка присягаються у вірності, щирій та винятковій увазі до особистости, характерних особливостей, потреб і бажань одне одного. Церква благословляє це намірення їхніх сердець, поєднуючи їх за допомогою перстенів, яким притаманний глибокий символізм: це знак їхньої свідомости одне одного і виняткової любови, що їх пов'язує. Таке заручення є твердим договором, а не простою угодою. Воно непорушне. Церква благословляє його накладанням перстенів:

Господи Боже наш,

Ти був супутником слуги патріярха Авраама в Месопотамії,

посилаючи висватати дружину для пана його Ісаака,

і відкрив йому через черпання води, щоб заручити Ревеку.

Сам благослови заручини рабів Твоїх,

і утверди промовлене ними слово, утверди їх святим Твоїм з'єднанням.

Бо Ти спочатку створив мужеську стать і жіночу,

і Ти з'єднуєш з мужем жену на поміч і на сприймання людського роду (Бут. 2, 19).

Сам, отже, Господи Боже наш,

Ти, що послав істину в насліддя Твоє і обітницю Твою рабам Твоїм,

отцям нашим, вибранцям Твоїм з роду в рід,

зглянься на раба Твого і на рабу Твою,

і утверди заручених у вірі, і єдинодумстві, і істині, і любові.

Ти бо, Господи, показав встановлення заручин і утвердження всього.

Через перстень була дана влада Йосифові в Єгипті (Бут. 41, 42),

через перстень прославився Даниїл у країні вавилонській (Дан. 6, 17),

через перстень виявилася істина Тамари (Бут. 38, 18),

через перстень Отець наш небесний щедрий був до сина свого:

Дайте бо, мовить, перстень на правицю його,

і, заколовши годоване теля, їжмо, і веселімся (Мт. 15, 22).

Сама правиця Твоя, Господи, озброїла Мойсея в Червоному морі (Вих. 15, 26),

словом бо Твоїм істинним небеса утвердилися і земля оснувалася;

і правиця рабів Твоїх благословиться

словом Твоїм могутнім і раменом Твоїм високим.

Сам, отже, і нині, Владико,

благослови це накладання перстенів благословенням небесним,

і ангел Твій нехай іде перед ними в усі дні життя їх.

Бо Ти благословляєш і освячуєш усе, і Тобі славу возсилаємо,

Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків.

Життя полягає у мисленні і зростанні до пізнання инших. Коли ми відкриваємо потенціял тіла й душі в иншій людині, то відчуваємо неабияке зачудування. Розкриваючись перед иншим, обидві сторони отримують можливість пізнавати дивовижну дійсність перебування в любові і значення повноти життя.

Християни ніколи не втомлюються оспівувати красу чоловіка й жінки в любові, бо в цьому криється їхня найвища гідність, сам плин життя, яке є Богом, що сам є Любов'ю. Вони також добре усвідомлюють зазначену тут глибоку істину: Бог є любов. Немає більшої слави та більшого щастя, аніж ті, що їх приносить це пізнання. Чоловік і жінка почуваються частиною потоку життя, який несе їх до безмежних обріїв радости й відчуття безпеки. У своєму Першому посланні до Коринтян св. Павло проспівав чудовий гимн християнській любові:

Якби я говорив мовами людськими й ангельськими,

але не мав любови,

я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний.

Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання,

і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти,

але не мав любови,

я був би — ніщо.

І якби я роздав бідним усе, що маю,

та якби віддав моє тіло на спалення,

але не мав любови,

то я не мав би жадної користи.

Любов — довготерпелива, любов — лагідна,

вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається,

не бешкетує, не шукає свого,

не поривається до гніву, не задумує зла;

не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою;

все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить.

Любов ніколи не переминає (1 Кор. 13, 1-8).

З такою любов'ю життя перестає бути банальним. Ті, що пізнали її, стають на шлях повнішого і довершенішого розвитку своїх здібностей на третій стадії, суть якої полягає у відмові від себе.

ВІДМОВА ВІД СЕБЕ

Коли людина цілковито віддається иншій людині, яка з готовністю приймає цей дар, любов сягає рівня відмови від себе.

Відкриваючи перед коханою людиною свою сутність та повністю їй віддаючись, ми сягаємо звільнення. Це величне усвідомлення божественної цінности особи знайшло вираження в американській християнській церемонії шлюбу:

«Я, (ім'я), беру тебе (ім'я), щоб жити разом

у добрі чи в горі,

у багатстві чи в бідності,

у хворобі і в здоров'ї,

аж доки смерть не розлучить нас».

Коли ми належимо одне одному, то ніщо инше в цілому світі не має значення. У цілковитій відмові від себе на користь иншого, характерній для ідеального подружжя, полум'я життя розгоряється і готує нас до пізнання Бога Чоловіколюбця, який любить кожну людину в нашому світі, не встановлюючи меж та не висуваючи умов. Віддаючись иншому, ми більше не розважаємо над тим, чи заслуговує на це наш партнер: між нами немає розбіжностей. Ми починаємо приймати й віддавати саме життя й дихання одне одного; ми танемо одне в одному з щедрістю, гідністю й витонченістю. У вмінні віддатися тому, кого любимо, більше поезії та художньої творчости, ніж у будь-якому иншому виді мистецтва: ми з радістю стаємо іграшкою в руках свого партнера, приймаємо кожне його слово і кожен вчинок, змагаючи до повноти і вдосконалення.

Це та радість, що її Господь і Бог Ісус Христос пообіцяв своїм послідовникам на Тайній Вечері, промовивши такі слова: «Я казав вам так для того, щоб була у вас моя радість і щоб ваша радість була повна» (Йо. 15, 11). Радість ця стає досконалою власне тому, що їй призначено бути такою, а також тому, що сягає висот екстазу та слави разом із досконалою радістю иншого.

Коли ми цілковито віддаємось иншому, час і простір втрачають вагу. Чоловік і жінка наближаються до Божої вічности, позаяк відмова від себе на користь иншого є багатством, насиченим гармонією. Тісно з'єднані, подруги стають одне для одного джерелом значущости і гідности. Радість стає подібною до радости Воскреслого Господа; радість стає також сама по собі винагородою, коли, віддаючись одне одному, чоловік і жінка стрічаються з Тройцею. Для християн час радости — це не тільки життя прийдешнє, але й теперішнє, яке провадимо у світі.

Дозвольте зацитувати тут частину давньої американської настанови, зверненої до чоловіка і жінки, які люблять одне одного:

«Ваша добровільна і цілковита відмова

від свого окремішнього життя

розквітне життям глибшим і ширшим,

яке вам слід провадити спільно...

Яку б жертву не довелося принести

заради збереження зазначеного спільного життя,

робіть її щедро.

Жертва за самою своєю природою

є річчю складною і прикрою;

тільки любов може зробити її легкою,

а любов досконала здатна перетворити її на радість.

Наше бажання віддавати є пропорційним нашій любові,

і коли ця любов є досконалою, то жертва стає повною.

Бог так полюбив світ, що віддав нам свого єдинородного Сина.

Син же так полюбив нас, що віддав себе самого задля нашого спасіння.

Немає більшої любови, ніж покласти своє життя заради друга».

Досконала радість народжується зі щирого розкриття перед иншим, сопричастя і відмови від себе, що торкаються найсокровенніших глибин єства людини, яким воно є на той момент. Вона несе печать самовіддачі і самопожертви Христа у святому причасті. Це спонукає нас оспівувати і прославляти Христа, бо Він зробив нас гідними себе; ми знаємо, що наші серця завжди будуть сповнені радістю і щастям:

...Владико всіх,

дай, щоб причастя святого тіла і крови Христа Твого

було нам на віру незастидну, любов нелицемірну,

на умноження премудрости, на зцілення душі і тіла.

(Літургія св. Василія Великого)

Нехай сповняться уста наші

хвалення Твого, Господи,

щоб ми співали славу Твою,

бо Ти сподобив нас причаститися

святих Твоїх божественних, безсмертних і животворящих таїн.

Збережи нас у Твоїй святині — ввесь день поучатися правді Твоїй.

(Літургія св. Йоана Золотоустого)

Звертаючись до Матері, яка подарувала нам такого Господа, мовимо: «Пречиста Діво, дай мені “сльози покаяння і сповіді, щоб я величав і славив Тебе по всі дні мого життя”». Такі пісні співаємо після того, як Христос віддався нам у плоті й крові. Обіцянки віддати себе иншому, якими обмінюються заручені, спонукають їх до життя, схожого на життя монаших обітів. Як монахи віддають свою волю Богові, так заручені віддають і свою волю, і взагалі все, що мають, одне одному і Богові. Це їхній монастир. Відмінність між двома згаданими станами полягає у тому, що подружжя є святим таїнством, а монастичне життя таким не є.

ГАРМОНІЯ

Четвертою і останньою стадією любови є гармонія, яку можна назвати кульмінацією любови; двоє людей стають одним тілом, розумом, серцем і душею. Гармонія — це віра в себе самого і в иншого; це вірність людині. «Там, де є Бог, є і любов». Приймаючи иншого, ми водночас приймаємо Бога. Святість є палаючим прагненням до злуки з «иншим». Бог зливається в одне ціле з тим, хто входить в орбіту Його слави, і коли ми підносимо себе иншим, то занурюємося в цю славу.

Такими є основні аспекти властивого Візантійській Церкві розуміння любови.

Людська уява ледве чи спроможна охопити всі приховані сторони любови. Тільки глибока тиша і роздуми святих та закоханих можуть окреслити її контури. Коли Бог став чоловіком, людство зазнало обожествлення і перетворилося на Божу родину. Коли чоловік і жінка єднаються, то перестають бути просто людьми: вони стають спільнотою. Подружня любов — це дар, заради якого християнин ризикує своїм життям, аби зробити видимою Божу любов Тройці.

Існує лишень одна любов і один той, хто по-справжньому її посідає, Бог-Тройця. Вся людська любов є тільки легеньким торканням до неї. Бог є джерелом усієї любови, і Він сам є тим полум'ям, яке виблискує в наших радощах і задоволеннях. Що б не співалося в Пісні Пісень про тілесний чар і сяючу красу, про аромати й звуки любови, ми віримо, що Господь Ісус Христос благословив їх і підніс на вищий рівень у Бозі. Христос перетворив наші проминаючі бажання на прагнення, яке повсякчас живитиме їх, аж доки вони не спонукають нас сягнути Його слави.

Ніде у своєму переданні Христос не засвідчує святість любови так ясно, як у прощальному слові на Тайній Вечері. Він порівнює сум, що охопив Його через потребу залишити своїх учнів, із болем, який відчуває жінка, народжуючи дитя. Він дарує нам життя в тяжких муках, в той час, коли змушений нас покинути. Найбільшим скарбом у світі є знати, що існує людина, яка зостанеться з нами, яка готова навіть своє життя віддати заради нас. Життя, надія і радість набувають цінности, коли ми усвідомлюємо, що хтось розкрився перед нами й ототожнився з нами в любові. Вікна, які виходять у життя, відкриваються тепер у рай. Ми співаємо і танцюємо: відчуваючи любов до себе, ми перетворюємо своє буття на свято. Любов не залишає місця для туги чи провини, для жалю за колишніми невдачами. Збагнувши, що нас люблять, ми усвідомлюємо: небо зійшло на землю.

У християнському шлюбі ототожнення в любові набуває своїх сповнених радістю справжніх рис у чесноті сексу.

ІV. ЧЕСНОТА СЕКСУ[2]

ПОДРУЖНЯ ЛЮБОВ

Підсумовуючи сказане, можна наголосити: любов, яка поєднує чоловіка і жінку в подружжі, починається з першого кроку, ПРИСУТНОСТИ, коли подруги бачать себе в очах одне одного. Така присутність переходить у СОПРИЧАСТЯ, в якому чоловік і жінка взаємно дарують та приймають одне одного. Сопричастя підтверджується чином ЗАРУЧИН і сягає зрілости на четвертій стадії — ВІДМОВІ ВІД СЕБЕ. Коли остання розквітає красою і добром, то здіймається до рівня ГАРМОНІЇ, або ж ототожнення. Подруги стають одним тілом і одним розумом у чесноті сексу.

Коли чоловік і жінка з власної волі, цілковито, радісно і беззастережно поєднують свої долі, то долучаються до Божого потоку життя і любови, до perichoreisis'у Отця, Сина і Святого Духа — «взаємопроникнення» трьох Божих Осіб у єдності своєї сутности та життя. Чоловік і жінка приєднуються у вічній Божій благодаті до способу буття, який не зазнає впливу матерії, часу та простору. Вони розділяють також Божий kairos — благословенний час Божої вічности. Тільки ті, хто знає, що їх люблять, усвідомлюють власну гідність та божественну цінність. Вони випромінюють красу і добро, бо пізнають їх в усвідомленні того, що їх люблять. Чеснота сексу є грою, діялогом тіла й душі, і вимагає неабиякого художнього смаку і вмілого володіння всіми людськими здібностями, якщо тільки її метою є усвідомити в глибині свого єства і передати иншому почуття власної цінности та гідности.

Окрім того, що сексуальність є «таємницею королів», вона ще й несе в собі суперечності, властиві людській природі. У сексі людська особистість є найвразливішою, бо однаковою мірою піддається як приниженню та деґрадації, так і славі й екстазу. Як говорили колись мелкитські матері, «бути коханцем набагато важче, ніж бути художником». Християнський коханець — це святий, особа, що цілковито позбавлена себелюбства і тонко відчуває бажання та потреби иншого, завжди випромінює упевненість, тепло та чуйність. Чоловік і дружина повинні перебувати у досконалій гармонії тіла й душі, щоб мати змогу відкритися одне перед одним, а також перед тим, що Павло Євдокимов, великий богослов і люблячий чоловік та батько, називає раєм «короткої вічности вдоволення». Належним чином застосований секс є вельми потрібною оазою, відпочинком, що повертає сили, і винагородою незрівнянної цінности.

Я не можу писати про те, чого не знаю: чеснота сексу є предметом настільки інтимним та особистим, що вивчати чи описувати його тут означало б просто його паплюжити.[3] Відповідати її вимогам — завдання самих подругів.

Фізична злука в любові має неабияке значення. Їй властиве суб'єктивне, природжене добро, і її повторення додає життю краси. З плином часу вона може втратити інтенсивність та частоту, а згодом і взагалі припинитися, але щастя відносин, породжених її обіймами, з роками зростатиме, «аж доки смерть не розлучить нас».

Призначенням чоловіка і жінки в подружній злуці є свобода, радість, повнота життя і повнота щастя. Це не людський винахід і не мрія: це знак самого Бога, який створив цю злуку і щедро дарує її кожному, хто відгукується на Його запрошення. Тільки безконечна любов безмежного Бога може піднести такий дар.

У християнському союзі, отже, немає місця еротиці, яка веде до нудьги та тривоги. Злука підтримується даруванням себе, в якому немає й натяку на еґоїзм. Їй сприяють ласкавість, турбота, розуміння й усі инші людські якості, які надають відносинам вагомости і слави. Чим повнішим і вільнішим є дарування себе, тим глибшою є фізична злука; чим глибшим є відчуття приналежности одне одному, тим більшим ентузіязмом й енергією повниться життя.

ПЛІД ЛЮБОВИ

Подружня любов існує перш за все задля добра подругів. Любов є приводом для шлюбу і є цінною сама по собі. Вона живе сама заради себе, а не заради якоїсь користи. Їй властива слава, навіть якщо вона не приносить плодів. Злука осіб є важливішою за добро людського роду. Відтворення може збільшити інтенсивність присутности і відносин, але не спроможне їх замінити. Навіть не маючи дітей, подружжя може жити у повноті життя і пізнавати його славу. Папа Пій ХІ пише у своїй енцикліці «Християнське подружжя» (1930): «Основною метою любови є взаємна допомога чоловіка і жінки у формуванні та вдосконаленні одне одного у внутрішньому житті, щоби завдяки своєму партнерству в житті вони все більше й більше зростали у чесноті... власне це й можна назвати головною причиною та метою подружжя».

З напливу цієї любови може народитися дитина.

Людську сексуальність, на відміну від сексуальної поведінки тварин, не визначає інстинкт: це добровільні, відповідальні та добре сплановані відносини, які підносять чоловіка і дружину за межі фізичного світу й над будь-якими матеріяльними структурами. Велич людської сексуальности полягає в тому, що чоловік і жінка, знаючи про свою приналежність до цього світу, здіймаються понад ним. Тілом вони походять від нього, душею ж виходять за його межі. Їхнє тіло належить до світу, а душа — Тому, хто понад ним. Подругів можна визначити за допомогою біологічних та анатомічних термінів, однак те, що вони дарують одне одному, є живою сутністю, яка викликає вищу Силу — Бога, на образ і подобу якого їх було створено.

Людині властивий дуалізм тіла й душі. Коли вчені та філософи забувають про це, то потрапляють під вплив або матеріялізму, або анімізму. Сучасний світ є твердинею матеріялізму. Побутує переконання, що ми є просто сукупністю біологічних та хемічних реакцій; у давні часи, навпаки, панував анімізм, який зневажав тіло — воно-бо скороминуще, на відміну від вічної душі. На думку прихильних до платонізму вчених та філософів, тіло є перешкодою, злим покаранням. Згідно з їхніми поглядами, душа перебуває в ньому наче у в'язниці. Щойно тоді, коли тіло руйнується, душа здобуває свободу і справжнє життя.

На противагу цим двом крайнощам християнам притаманні такі погляди: людина є цілісною сутністю, яка складається з тіла й душі, пов'язаних відносинами, що триватимуть вічність. Це переконання підтверджується і надихається вірою в те, що нам судилося особисте воскресіння, коли наша душа назавжди возз'єднається з тілом, з тією лиш відмінністю, що воно певною мірою долучиться до слави.

АБОРТ

Коли вчені, які не є християнами, розглядають проблему аборту, то їх цікавить насамперед його біологічний, хемічний чи соціологічний аспект; вони не беруть до уваги природи живої сутности, породженої любов'ю. Наука не може проаналізувати тайну людини: вона спроможна дійти лишень доти, доки дозволяють сягнути її знаряддя і може проникнути природна цікавість. Тільки Бог здатний відкрити всеосяжність і тайну людини. Без Його свідчення людський плід є всього лишень добіркою хемічних елементів, краплею масної речовини.

Для християн людина зароджується в момент зачаття. Плід сам по собі є цінністю, позаяк народжується внаслідок злуки двох людей в любові. Жінка віддає себе разом зі своїми генами у яйцеклітині, яка несе відбиток її особистости і буття. Чоловік віддає себе разом зі своїми генами і характерними рисами, відображеними у певній кількості сперматозоїдів. Вони поєднуються, перетворюючись на цілісну сутність, єдину клітину, яка згодом ділиться далі. Плід — це життя, породжене життям чоловіка і дружини. Дух чи душа першої клітини чи плоду, який розвивається, не має ще голосу, щоб сказати про себе, проте має силу зростати до повноти особи. Дух підтримуватиме життя, і розвиток тіла відбуватиметься завдяки тому, що науковці називають поділом чи розщепленням однієї первинної клітини на силу-силенну особливих клітин, з яких формується плоть, кості і члени тіла.

Душа оголосить про свою присутність щойно тоді, коли зазначені члени сформуються достатньо, аби резонувати її голос і виконувати її веління. Розвиток плоду в досконале тіло не змінює його природи, а спонукає його зростати аж до досягнення зрілости, коли властива йому свідомість стане здатною до роздумів. Триста років назад французький філософ Блез Паскаль сказав: «Бути членом означає мати життя, буття чи рух не инакше, як тільки через дух тіла і задля тіла».

Плід для християн є людиною, яка перебуває на самому початку свого життя. Його видалення є вбивством людини. Бог же сказав: «Не вбивай!»

Християни вбачають найпереконливіший доказ того, що плід — це справжня людина, у Воплоченні Сина Божого в незайманому лоні Діви Марії. Це взірець кожного людського зачаття. Коли архангел Гавриїл залишив Марію після того, як вона прийняла Боже запрошення стати матір'ю другої Особи Тройці, плід у її лоні вже був Богом у плоті! «І Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Йо. 1, 14).

V. СВЯТЕ ТАЇНСТВО ПОДРУЖЖЯ

ЗЛУКА

Злуку чоловіка і жінки у подружжі Візантійська Церква відзначає святим таїнством Подружжя. Чоловік і жінка не здійснюють таїнство самі, як це заведено в Римській Церкві: його вділяє єпископ або священик: вінчає подругів, приймає їх у Царство і зодягає у Христове священство. Він провадить їх до нового життя у Дусі, в якому вони зможуть пізнати особливі відносини з Богом. Він вводить їх до Царства Духа, де все освячене, очищене і спасенне. Приймаючи це святе таїнство, подруги долучаються до сопричастя Святого Духа, «Життєдавця, що всюди є і все наповняє». Їхнє царство стає царством світла, життя і безмежної радости. Їхня злука сама перетворюється на таїнство, священство і завіт.

ТАЇНСТВО

Згідно з візантійською богословською традицією, кожне святе таїнство виносить на поверхню цінність і божественну гідність людини. Перед кожним таїнством чуємо виголос: «Благословенне царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків». Хрещення зодягає людину у вкриту славою одежу — в самого Христа; охрещені стають носіями Христа: «Ми, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися. Алилуя!» Миропомазання вводить нас у Царство Боже і зветься «Печаттю Святого Духа». Через Євхаристію людське тіло запліднюється божественністю Христа. Це вчення чудово виражене в молитві благодарення:

Господи, Ти добровільно дав мені Своє Тіло на поживу.

Ти вогонь, що палиш недостойних, не спали мене, мій Творче,

але пройди крізь мої члени, мої суглоби, нутро, серце.

Спали терня моїх провин, душу освяти, думки очисти,

суглоби разом з кістьми зміцни, мої чуття просвіти.

Всього (всю) мене наповни страхом Твоїм.

Завжди покривай, бережи й охорони мене

від усякого діла та слова душетлінного.

Очисти, обмий і прикраси мене, оздоб, врозуми і просвіти мене.

Учини мене оселею Духа Твого єдиного, а ніколи оселею гріха,

щоб, по причастю, від мене, як від дому Твого і як від вогню,

втікали лиходій усякий і всяка недоля.

На заступників перед Тобою кличу всіх святих,

чини безплотних, предтечу Твого, апостолів премудрих,

а з ними і Матір Твою пренепорочну, чисту.

Молитви їх прийми, Христе мій милосердний,

і сином (дочкою) світла слугу Твого (слугиню Твою) вчини.

Ти бо, благий, єдиний єси, і освячення наше, і світлість,

і Тобі, Богові і Владиці, належно славу всі возсилаємо повсякдень. Амінь.

(Молитва благодарення Симеона Метафраста)

Миропомазання ставить на п'ять наших чуттів і на всі частини нашого тіла печать Святого Духа, який оселяється в нас, щоб не дати нам збитися з дороги. Він — «Безсмертний». Ми стаємо Божими храмами й членами царського священства. В обряді вінчання через покладання царських вінців або вінків із квітів спільнота вірних визнає, що містичне Христове Тіло присутнє у чоловікові й жінці, та аплодує їхньому царському священству.

Християни вірять, що, усвідомивши одне одного гідним взаємної самовіддачі, чоловік і жінка відкрили Бога й долучилися до Христового священства. Св. Йоан Золотоустий каже, що «їхня злука є не від світу цього, вона — то сам Божий образ», який є справжньою істиною, присутньою для людей.

У наш час деякі люди відмовляються зв'язувати себе правовим чи церковним союзом, вважаючи цей обряд всього лишень видовищем, порушенням свого приватного життя та свободи. Вони єднаються присягою, принесеною у святині своїх сердець, або з власної волі вирішують жити разом. Така позиція може свідчити про велику чутливість і глибоку пошану до любови, проте цього недостатньо.

Церква поважає почуття своїх дітей. Проте водночас і наголошує, що церемонія шлюбу не є ані посяганням на їхнє приватне життя, ані суспільним обов'язком. Релігійний обряд дарує благодать, яка захищає, заохочує і прославляє цінність і божественну гідність подругів. Обряд вінчання відзначає свободу їхніх особистих намірень і красу дару самого себе. Цей дар Бог призначив для піднесення значення любови і величі людини.

Твердження про «самотню людину» є доволі суперечливим, та ще суперечливішим є твердження про «самотнє подружжя», яке позбавлене зв'язку з иншими подружжями і суспільством. Подружжя живуть разом із иншими й для инших; вони творять суспільство й існують для суспільства.

Подружній стан передбачає постійність особистих відносин, їхню вірність і спрямування на добро. Відзначення таких відносин із батьками та друзями і розділення з ними звитяги особистої посвяти зміцнює суспільне життя. Мало того: це долучення до містичного Христового Тіла. Засвідчуючи свою присутність у спільноті вірних, подружжя через свою любов, якій властива сила єднання, здійснює «Велику Тайну» злуки з Христом і Його Церквою. Відзначення і розділення з иншими порухів своєї природи надає життю подружжя спрямування і значення й ще раз підтверджує божественну гідність відносин між чоловіком і жінкою.

Шлюбна злука не є самодостатньою. Вона передбачає не тільки зосередженість подругів одне на одному, але й зацікавлення суспільством, вічністю і Богом. Християнин не боїться властивого життю ризику. Перебуваючи з Христом і пізнавши життя, яке нас єднає із Ним, ми впевнені, що життєві виклики, біль та небезпеки можна перетворити на радість, довіру і сповнення. У Кані Галилейській Господь Ісус Христос завдяки надхненню та спонуці Пречистої Діви засвідчив, що Він завжди з нами, аби заспокоїти наші страхи і вдовольнити наші потреби — не тільки водою, але й навіть п'янким вином найвищого ґатунку.

СВЯЩЕНСТВО

Злука чоловіка і жінки у шлюбі є образом злуки в Бозі Отця, Сина і Святого Духа, які є окремими Божими Особами, а проте єдиним цілим в сутності й божественній природі. Це також і образ злуки Бога Сина з людством; завдяки Його Воплоченню Творець і створіння стали одним цілим. Людська природа в усій своїй красі виявляється у Христі, позаяк Божа природа повністю її вдосконалила. Тож коли ми відзначаємо злуку чоловіка і жінки в подружжі, то маємо на увазі не тільки задоволення природних потреб, але й рух любови і життя, який існує в Бозі-Тройці, а в Бозі Сині був подарований людській плоті. Це чин священства.

Що надає обрядові шлюбу додаткового значення і слави, то це відзначення злуки чоловіка і жінки як відображення злуки Христа і Його Церкви. Св. Павло згадує це порівняння і називає його тайною (містерією). У грецькій мові слово mystirion означає «таємниця». Задум Бога, який встановив подружжя, був спершу прихований від людей, позаяк він надто величний, щоб його одразу збагнути, проте тепер цей задум повністю розкрився у Христі. За словами св. Павла, тепер він розуміє велич подружжя у світлі злуки Христа і Його Церкви. Як Христос віддав себе і поєднався з Церквою, так і чоловік віддає себе і єднається зі своєю дружиною у палкій любові. «...Христос полюбив Церкву і видав себе за неї, щоб її освятити, очистивши купіллю води зо словом, щоб появити собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чогось подібного, але щоб була свята й непорочна» (Еф. 5, 25-27).

У близькосхідних країнах поминається «очищення купіллю води» нареченої, про яке згадує св. Павло. Перед весіллям найближчі подруги нареченої збираються, щоб омити її, натерти пахощами та прикрасити коштовностями, аби вона могла з'явитися в усій своїй красі. Її краса та чистота виявлятимуться і надалі, щоб наче крилами вкривати коханого, очищуючи і його. Як Христос поєднався із Церквою, освятивши й очистивши її, так і жінка єднається з чоловіком, щоб очистити його; Христос же очищує та освячує і чоловіка, і дружину.

Хоч чоловік і жінка поєднані та рівні, все ж вони різні і залишаться різними. Чоловік налаштований діяти: він створює і руйнує. Жінка натомість змінює і зцілює. Властива їй фізична будова та місячний ритм життя спонукають її не віддалятися від дійсности. Вона не надто схильна захоплюватися абстрактними теоріями; їй не байдуже її тілесне існування: вона любить приводити все в гармонію та поєднувати і не вельми сприйнятлива до безладу. Чоловік пов'язаний із матеріяльним створінням, із розгадуванням його таємниць. Жінка створена для kairos'у, належної миті, а не для точного часу. Її інтуїтивне знання проникає в таємниці, що їх чоловік відкрив у матеріяльному створінні. Чоловік рухається у просторі; цариною жінки є інтим. Незаміжня чи одружена, жінка завжди є матір'ю, захисницею, оазою спасіння. На Благовіщення спасіння світу було довірене діві й матері. У створеній в другому столітті книзі обрядів під назвою «Наука апостолів» сказано, що «диякониса в Церкві посідає місце Святого Духа».

Можна відшукати ще чимало відмінностей між чоловіком і жінкою, однак серед них не знайдеться жодної, яку можна було б назвати суперечністю. Такі відмінності радше взаємно доповнюються. Чоловік і жінка служать одне одному і довершують одне одного. Вони є цілковито різними світами, які, втім, взаємно притягаються. Вони потрібні одне одному заради самого буття. Всі їхні тілесні й душевні здібності закликають до злуки й ототожнення, які є вічними і непорушними.

ЗАВІТ

Контракт, мовою права, — це документ, який фіксує відносини, обмежуючи свободу та можливість взаємодії. У підписаному сторонами контракті чітко визначено те, що він передбачає.

Християнська злука — це не контракт, що обмежує свободу, а вільний завіт, позаяк власне у завіті основна увага приділяється тому, чим людина може бути для иншого, а не тому, чим вона бути повинна. Завіт на взірець шлюбу передбачає радше певне ставлення та цінності, ніж зобов'язання. Чоловік і жінка поєднуються з власної волі: їхня відмова від себе на користь иншого є шляхетною, а щедрість — безмежною. Тому Церква й вінчає їх. Християнська злука прославляє свободу і божественну гідність взаємного саморозкриття і союзу чоловіка та жінки. Святе таїнство Вінчання говорить подругам, ким вони є один для одного, а не що вони можуть один для одного зробити. Вони стають царем і царицею, образом Бога на землі.

У першій молитві церковного обряду йдеться про умови завіту, за яким Бог є і партнером у злуці, і її творцем. Зазначена молитва врочисто нагадує нам: оскільки Бог зволив установити цю злуку, Він особисто скеровує людську долю. У минулому Він «відкривав неплідні лона» і пробуджував життя в тілах людей, що вже давно були мертвими, роблячи їх «батьками численних народів».

Боже пречистий і всієї тварі створителю,

Ти через Твоє чоловіколюбіє ребро праотця Адама переобразив у жінку,

і благословив їх, і сказав:

Ростіть і множіться, і володійте землею;

і обоє їх в одне злучив,

бо ради того оставить чоловік отця свого і матір

і прилучиться до дружини своєї, і будуть двоє, як одне тіло;

і кого Бог злучив, людина нехай не розлучає.

Ти благословив раба Твого Авраама, і лоно Сари розкрив,

і вчинив його батьком численних народів (Бут. 21, 1);

Ти дарував Ісаакові Ревеку і плід їх благословив (Бут. 24);

Ти злучив Якова з Рахилею і від нього дванадцять патріярхів явив (Бут. 29, 30);

Ти з'єднав Йосифа з Асинетою

і як плід дітородження Єфрема й Манасію їм дарував (Бут. 41, 44);

Ти злучив Захарію і Єлисавету (Лк. 1)

і сина їх як предтечу пречистого Твого рождества показав;

Ти виростив плоттю із кореня Єсеєвого Приснодіву,

 і з Неї воплотився і народився на спасення роду людського.

Ти через невимовний Твій дар і велику доброту

прийшов до Кани Галилейської і там подружжя благословив,

щоб показати, що з Твоєї волі є законне подружжя і дітородження з нього.

Такі літургійні молитви часто звертаються до Старого Завіту і Божого втручання в його історичний розвій; на те є дві причини. Перша з них полягає в намірі показати, що християнська релігія не є реакцією, спрямованою супроти якоїсь иншої віри, яку вона прагне замінити, а продовженням і розширенням єдиної історії людства, одкровенням одного-єдиного Бога, який існує від початку світу.

Другою причиною є потреба ствердити, що Бог є тим самим Богом, який упродовж історії був вірний своїм обіцянкам. Протягом віків Він сприяв народженню нащадків та плідності, иноді за допомогою безпосереднього втручання. Церковні молитви наголошують на деяких із цих випадків. По тому вони переносять нас знову у теперішнє, відкриваючи перед молодими подругами нові обрії і нагадуючи їм про благословення, що зійде на їхніх нащадків.

Видіння здорового й численного потомства змінюється видіннями розквіту, гармонії душі і тіла, всіляких багатств та благ. «Наповни їх доми пшеницею, вином і оливою, і всяким добром, ЩОБ ВОНИ ПОДАВАЛИ ПОТРЕБУЮЧИМ».

Ця молитва нагадує нам, що блага є добрими не тільки для подружжя, але й для вбогих, з якими їх потрібно ділити. Вона розкриває перед нами величну картину благословенного майбуття:

Сам, Владико пресвятий,

прийми моління нас, рабів Твоїх,

і як там, так і тут прийди невидимим Твоїм пришестям

і благослови подружжя це,

і дай рабам Твоїм, (ім'я) і (ім'я),

життя мирне, довгі літа, доброчесність, любов взаємну в союзі миру,

рід довговічний, у дітях утіху і нев'янучий вінець слави.

Сподоби їх видіти дітей дітей своїх, охорони ложе їх від небезпек.

І дай їм від роси небесної з висот і від достатку земного,

наповни їх доми пшеницею, вином і оливою, і всяким добром,

щоб вони подавали потребуючим.

Дай воднораз і тим, що з ними,

усе, чого вони просять на спасення.

Бо Ти єси Бог милости, і щедрот, і чоловіколюбія,

і Тобі славу возсилаємо з безначальним Твоїм Отцем,

і пресвятим, і благим, і животворящим Твоїм Духом,

нині, і повсякчас, і на віки віків.

VІ. ОБРЯД ВІНЧАННЯ

В обряді вінчання Візантійська Церква визнає і відзначає чотири характерні риси злуки Христа з Його Церквою: ВІРНІСТЬ, ЦАРСЬКА ГІДНІСТЬ, ВЕРХОВЕНСТВО ТА НЕРОЗРИВНІСТЬ.

ВІРНІСТЬ

Суттєвою рисою подружжя є вірність, яка полягає у досконалій присутності, всеосяжній відмові від себе на користь иншого і гармонійному ототожненні. Присутність — це усвідомлення иншого; тільки перед ним ми повністю розкриваємо себе. Євангеліє свідчить, що Христова любов до Церкви триває «до самого кінця». Зазначений вираз означає, що це любов до останньої миті життя, любов, для якої властиве дарування себе без будь-яких меж чи застережень. Щоб любити вірно і до кінця й отримувати навзаєм таку ж любов, потрібно цілковито відмовитися від себе й пізнати глибокий та безнастанний аскетизм («kenosis» — «спустошення»), властивий як монашому покликанню, так і подружньому життю.

Молитва чину вінчання пригадує великі Божі діяння на благо різних старозавітних святих, які були вірними і щедрими у даруванні себе одне одному. Декого з них, як ми вже бачили, було винагороджено чудом.

Благослови їх, Господи Боже наш,

як Ти благословив Авраама і Сару!

Благослови їх, Господи Боже наш,

як Ти благословив Йоакима й Анну!

Благослови їх, Господи Боже наш,

як Ти благословив Захарію та Єлизавету!

(Молитва із чину вінчання)

У свідченні чуда плідности є особлива радість, до якої халдейський обряд додає ще й радість, котру породжує близькість:

Запали, Господи, в невісті і в женихові

вогонь любови,

і нехай вони прокидаються кожного ранку свого життя

зі щораз більшою радістю і щастям.

І знову:

В шлюбнім покої

жених — наче дерево життя в Раю.

Його плоди поживні,

а листя приносить зцілення.

Невіста ж подібна на чашу зі щирого золота,

переповнену молоком і скроплену медом.

Нехай Тройця завжди перебуває

у шлюбному покої.

Безмежна й беззастережна вірність в любові є неможливою без постійної боротьби з одноманітністю, різними недоліками та легковажністю. Любов потрібно зміцнювати завдяки усвідомленню людської слабкости. Ми легко вводимо самих себе в оману дитячими мріями про звільнення від потреби докладати зусиль і бути готовими до небезпек, що стукають у двері наших сердець. Найбільше складнощів у сучасному шлюбі породжується емансипацією та ізоляцією, гріхом відсутности, під час якої серцю бракує цнотливости. Страх і нестача віри у нашу цінність та божественну гідність зводить злуку чоловіка і жінки до тимчасового контакту або ж ділової угоди. Ми сягнемо спасіння лишень тоді, коли вважатимемо себе даром Богові, собі самим та иншим.

ЦАРСЬКА ГІДНІСТЬ

Кожен із нас повсякчас отримує від Бога геть усе. Ковток свіжого повітря є ковтком благодати. Вранці, пополудні й уночі ми взиваємо: «Господи, сподоби нас достойними цієї години...», «Сподоби нас достойними цього дня...» чи «прийдешньої ночі...». Бути достойним означає бути Божим священиком, чувати, приймати кожну годину й кожну людину з гідністю, позаяк вони приносять із собою Бога.

Наша гідність і велич полягає не тільки у здатності приймати, але й у силі відгукуватися і давати. Ми відповідаємо на добро природи своїм власним добром, оточуючи природу турботою та захищаючи її. На дар людини ми відповідаємо, даруючи себе. Це гідність і священство, пісня в гармонії з Божим perichoreisis'ом, Його особистим прийманням та даруванням у досконалій єдності Його природи. У шлюбі подруги переходять від звичної ненадійности, властивої життю і нам самим, до нового життя, переображеного щедрістю й даруванням, звитяги над самотністю і смертю.

Перш ніж вступити до Царства, пару вінчають. Вінець є знаком звитяги й перемоги. Св. Петро писав першим християнам: «І як з'явиться архипастир, отримаєте нев'янущий вінець слави» (1 Пт. 5, 4). Згадував про нього і св. Павло: «Кожний змагун стримується від усього; однак ті, щоб тлінний вінець здобути, а ми — нетлінний» (1 Кор. 9, 25). Тема вінчання як знак перемоги знову і знову зринає у наших молитвах, наголошуючи на тому, що християнське подружжя є царською гідністю і винагородою слави. Священик тримає один вінець над головою нареченого, а инший — над головою нареченої, промовляючи:

Вінчається раб Божий (ім'я)

з рабою Божою (ім'я)

в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Він кладе вінці їм на голови і вділяє перше благословення. Люди відповідають: «Амінь».

Священик схрещує руки над головами нареченої та нареченого, міняє вінці і каже:

Вінчається раба Божа (ім'я)

з рабом Божим (ім'я)

в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Він уділяє друге благословення, а люди в цей час промовляють: «Амінь!».

По тому священик ще раз міняє вінці, знову мовлячи ту саму молитву, на що люди відповідають: «Амінь!».

Таке потрійне вінчання засвідчує, що Бог-Тройця дарує славу свого Царства подружжю, яке відтепер житиме його надхненням. Звичай вінчання нареченої і нареченого походить від традиції вінчати імператора та імператрицю Візантійської імперії.

Вінчання, яке здійснював сам патріярх, підносило імператора Візантійської імперії до «рівня божества, долучало його до Божої сили і дозволяло здійснювати надлюдські обов'язки, властиві престолові». Тільки вінчання, а не обрання передувало здійсненню його влади. Імператриця була відображенням величі імператора не тому, що була його дружиною, а тому, що з власної волі приймала вінець безпосередньо з рук патріярха. Отже, жінка ставала імператрицею не внаслідок чину подружжя (consummatum або ratum), а через наділене духовною силою вінчання. Не імператор надавав їй владу чи царські права, а вінець, покладений їй на голову. Імператриця, обвінчана таким чином, підносилася в очах оточуючих і самою своєю присутністю проголошувала притаманну їй відтепер гідність. Вона одна крокувала поміж шерегами двірцевої варти та вищих сановників імперії. І вони, і тисячі стягів, що символізували військо та провінції, схилялися перед нею у пошані, хоч би вона була звичайнісінькою повією (як часом і траплялося). Завдяки вінцеві вона долучалася до божественних привілеїв та влади імператора.

Відразу після потрійного вінчання нареченої і нареченого люди радо піднімаються на ноги і співають стих псалма, проголошуючи подругів достойними царської гідности і чести:

Господи Боже наш,

славою і честю вінчай їх.

ВЕРХОВЕНСТВО

Характерною рисою властивого Східній Церкві бачення християнського подружжя є особливість, що її чоловік і дружина несуть як іще один вінець: верховенство, яке, за словами св. Павла, означає, що в християнському шлюбі «чоловік є головою своєї дружини, як Христос є головою Церкви».

На іконі зустрічі Йоакима й Анни про це верховенство свідчить статура св. Йоакима. Він вищий за Анну, його німб більший та яскравіший за її, вхід до його будинку також вищий. Це не нерівність, а верховенство.

Християнська релігія самого Бога визнає джерелом Божої природи. Згадуючи Бога, ми спершу називаємо Отця, потім — Сина, а тоді вже Святого Духа. Проте нам відомо, що в Бозі немає нерівности: є тільки один Бог, одна Божа сутність і буття. Поміж трьома Божими Особами немає поділу, відокремлености чи нерівности. Всім трьом однаковою мірою належить честь та гідність, і ми поклоняємося кожній із Них однаково як нашому єдиному Богові. Так само говоримо і про чоловіка та дружину: чоловік перший, дружина друга; чоловік вінчаний царем, дружина — царицею.

Верховенство, що існує в стосунках між чоловіком та дружиною у християнському подружжі, також подібне на відносини між Христом і Його Церквою. Верховенство Христа у Церкві є верховенством любови і служіння в досконалій любові, а не владною силою.

Правити — значить любити. Христос є главою Церкви, каже св. Павло, бо «полюбив Церкву й видав себе за неї». Чоловік є головою жінки, продовжує апостол, власне тому, що любить її і піклується нею, як Христос Церквою... Бо ми (чоловіки і жінки) — члени тіла Його (див. Еф. 5, 21-33).

Християни без страху повторюють раз-по-раз слова св. Павла:

Як Церква кориться Христові,

так у всьому й жінки — своїм чоловікам (Еф. 5, 24)

Для жінки в «покорі своєму чоловікові» немає загрози її гідності; це світанок, схід сонця, що осяює чоловіка і приводить його до повної цінности й божественної гідности, даючи йому змогу стати образом Христа. «Жінка є славою чоловіка», — проголошує св. Павло (1 Кор. 11, 7). Вона розкриває чоловіка перед ним самим. Завдяки своїй осяйній чистоті вона допомагає йому збагнути себе як дзеркало Христа й усвідомити сенс свого існування. Господь наш Ісус Христос пояснював, що християнське життя є служінням, а не пануванням, мовлячи так: «Ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, а їхні вельможі утискають їх. Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх. Бо й Син Чоловічий прийшов не на те, щоб Йому служити, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох» (Мр. 10, 42-45). «Більший між вами нехай буде як молодший, а наставник як слуга... Я між вами як той, що служить» (Лк. 22, 26-27). І знову, на Тайній Вечері: «Тож коли вмив вам ноги я — Господь і Учитель, — то й ви повинні обмивати ноги один одному» (Йо. 13, 14). Вчення нашого Господа є істиною і життям. Верховенство чоловіка щодо дружини є не загрозою для дружини, а славою, яка наближає обидвох подругів одне до одного і до Христа.

Після вінчання наречених настає час для читання Послання св. Павла до Ефесян, в якому апостол порівнює злуку чоловіка і дружини зі злукою Христа і Його Церкви. Він пише, що Христос піклується про свою Церкву як про власне тіло і жертвує собою за неї. Так і чоловік повинен піклуватися про свою дружину і жертвувати собою заради неї. Те, що св. Павло говорить про чоловіка, стосується рівно ж і дружини (див. Еф. 5, 25-33).

По тому йде читання Євангелія від св. Йоана, в якому мовиться про весілля в Кані Галилейській. Чудесним переміненням води на міцне вино Господь Ісус Христос виявив своє людське і божественне зацікавлення подружжям і віддав йому шану.

Опісля приходить пора для однієї з найбільш надхненних молитов обряду, в якій ідеться про ідеальне подружнє життя і любов:

Господи Боже наш,

Ти у спасительнім Твоїм промислі

сподобив у Кані Галилейській показати

цінність подружжя Твоїм пришестям: сам нині рабів Твоїх (ім'я) і (ім'я),

що їм зволив Ти з'єднатися одне з одним, збережи в мирі й однодумності,

покажи чесним їх подружжя, збережи нескверним їх ложе,

зволь, щоб їх співжиття було непорочне,

дай їм дожити глибокої старости і чистим серцем сповняти заповіді Твої.

Подруги у християнському подружжі покликані бути Божими змагунами, зберігати свою любов чистою і цнотливою; ці два слова постійно повторюються. Вони говорять про те, що потрібно шанувати сили тілесні і душевні, охороняти їх від скверни, не ділитися ними ні з ким иншим опріч чоловіка чи дружини, підносити їх у дар один одному. Щоб прямувати дорогами життя, залишаючись чистим, непорочним і незагроженим у почутті дарування і приймання любови, потрібні неймовірне смирення і безмежна щедрість, на які здатні тільки ті, що стали справжнім образом Христа.

Аби наголосити на тому, що не хто инший як сам Бог скріплює печаттю злуку чоловіка і дружини та підтверджує запоруку вірности, подружжю підносять чашу вина. Колись то була Євхаристія, Чаша Крові Христової. Деякі богослови плекають надію, що цей звичай буде відновлено. Вирішення зазначеного питання відноситься до компетенції єпископа, який є хранителем Євхаристії.

Чаша символізує те, що подих життя, який досі входив до двох окремих тіл, тепер увійде в тіло єдине. Вона також означає, що чоловік і дружина стають свідками і здійсненням Христової злуки з людством та з Церквою.

У своїй Третій проповіді про Подружжя св. Йоан Золотоустий пише: «Коли любов поєднує подругів, вона також тісніше поєднує їх і з Богом, позаяк їхню злуку надихає не тільки природа, але й Бог. Вони є образами Ісуса Христа, який, поєднавшись із своєю подругою, Церквою, залишається так само одним цілим з Отцем».

Далі відбувається обхід довкола тетрапода в солеї чи довкола цілого храму. Такий обхід надає врочистости освяченню наречених і ставить на них печать царського священства — як це відбувається під час подібних обходів на поставленні у чин єпископів чи рукоположенні священиків. У всіх трьох випадках співаються одні й ті ж гимни на ту ж саму мелодію та глас, оскільки шлюб, поставлення та висвячення чи рукоположення мають однакову цінність. Як вічним є священство, так і шлюб є нерозривним.

НЕРОЗРИВНІСТЬ

Третя частина обряду вінчання наголошує на постійному характері вірности, нерозривности злуки чоловіка і дружини: «Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2, 24). А Христос додав: «Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає» (Мт. 19, 6). Лишень за такої умови життя стає і сяючим, і динамічним.

Божа любов є незламною і невичерпною: вона є достоту вірною від вічности до вічности. Обряд подружжя передбачає, що християнська любов, яка поєднує чоловіка і дружину, теж має тривати вічність. Ніхто на небі чи на землі й ніщо, навіть смерть, не може розірвати завіт, який вони уклали між собою з повної взаємної згоди.

Третя молитва таїнства Подружжя є величним гимном богослов'я, що дихає добром і славою нерозривности, яку заповів сам Бог:

Святий Боже, Ти створив чоловіка з пороху,

і з ребра його створив жінку,

і приєднав її до нього як поміч йому.

Так бо приємно було Твоїй Величі,

щоб чоловік не самотній був на землі.

Сам і нині, Владико, простягни руку Твою

з Твоєї святої оселі

і поєднай раба Твого (ім'я) з рабою Твоєю (ім'я),

бо з Твоєї волі жінка єднається зі своїм чоловіком.

З'єднай їх разом у єдності розуму і цнотливості,

і славою вінчай їх.

Злучи їх в одну плоть.

Даруй їм плід лона

і потомство добрих дітей,

які провадитимуть життя бездоганне.

Бо Твоя єсть влада,

і Твоє царство, і сила, і слава,

Отця, і Сина, і Святого Духа,

нині, і повсякчас, і на віки віків.

(Молитва із Требника Петра Могили)

Основна ідея обряду вінчання полягає у тому, що як Христос є вірним своїй Церкві повік, так і чоловік та дружина мають бути вірними одне одному.

ПОВТОРНИЙ ШЛЮБ

Перший закон, установлений Богом на початку створіння, говорив про те, що злука чоловіка і жінки має бути постійною (див. Бут. 2, 24). Господь Ісус Христос, посилаючись на таку волю Творця, засвідчену в Книзі Буття, проголосив, що в Царстві Божому шлюб мав бути нерозривним. Проте у старозавітні часи Мойсей дозволяв розлучення. У Книзі Второзаконня зазначено: «Як чоловік візьме жінку й ожениться з нею, а вона не знайде милости в його очах, бо він помітив би в неї що-небудь негоже, то напише їй розвідний лист... вона ж, вийшовши з його дому, піде заміж за иншого» (Втор. 24, 1-2). Господь наш і Бог Ісус Христос відкинув такий легкий спосіб позбутися дружини. Він заперечував право своїх послідовників брати пізніше шлюб із жінкою, якої так легко позбулися. Господь завжди прагнув спасти гідність і цілісність людини: «Хто ожениться з розвідкою, чинить перелюб...» (Мт. 19, 9). Учні не сприйняли це твердження Господа, вважаючи його надто ідеальним: «Коли така справа чоловіка з жінкою, то ліпше не женитись» (Мт. 19, 10). Христос відповів: «Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано» (Мт. 19, 11). Проте для того, щоб знову порятувати гідність і цілісність людини, Він додав: «А я кажу вам: хто відпускає свою жінку — за винятком розпусти...» (Мт. 19, 9), і знову: «Хто відпускає свою жінку, — хіба у випадку розпусти...» (Мт. 5, 32).

Господь скеровує Євангеліє в усій його цілісності до кожної людини у світі, проте в кожному випадку робить це індивідуально. Він закликає кожного до абсолюту Євангелія, але не накидає його всьому людству, незважаючи ні на що. Він просто пропонує свої божественні ідеали, як пропонував блаженства — благодать благословенности і джерело безпеки й радости:

Блаженні вбогі духом...

Блаженні милосердні...

Блаженні чисті серцем... (Мт. 5, 3)

Юнакові, який запитав, що потрібно робити, аби здобути вічне життя, наш благий Господь порадив дотримуватися десяти заповідей, як доброго і достатнього правила поведінки. Проте юнак прагнув ще більшої досконалости. Він просив чогось особливого, що піднесло б його над повсякденням, воліючи провадити спосіб життя згідно з вимогами Євангелія. Тоді Господь сказав йому: «Одного тобі бракує: піди, продай, що маєш, дай бідним, то й будеш мати скарб на небі. Тоді прийди і, взявши хрест, іди за мною» (Мр. 10, 21-22). Молодий чоловік відійшов у зажурі: він не був готовий аж до такої досконалости. Ісус, Господь наш, аніскільки не осуджував його.

Згадаймо також книжника, який із запалом прийшов до Ісуса і, як видавалося, вельми прагнув наслідувати Його. Проте Господь відіслав його, виважено і з повагою відповівши: «Лисиці мають нори й птиці небесні — гнізда, а Син Чоловічий не має де голову прихилити» (Мт. 8, 20).

Наслідуючи вчення і приклад, зоставлені нам Учителем, Християнська Церква підтримує правило нерозривности подружжя, допускаючи при цьому деякі винятки. Високі ідеали Євангелія проповідуються кожній людині, але не накидаються силоміць, оскільки було б несправедливо й образливо для людської гідности встановлювати для всіх один взірець досконалости. Людина, скривджена постійною відсутністю иншого, мала б одразу стати винятком з-поміж решти або загинути.

Досконалість приступна тільки тим, «кому дано» (Мт. 19, 11). Церква розуміє високі ідеали Христа і завжди проголошувала та підтримувала їх, усвідомлюючи водночас, що ці високі ідеали не можна застосовувати однаково до всіх і за будь-яких обставин. Наслідуючи приклад свого Учителя і маючи на меті оборонити честь і гідність своїх дітей перед наслідками гріха чи смертю одного з подругів, що призводить до усамітнення чи ізоляції иншого, Церква дозволяє тому з подругів, за яким немає провини, чи тому, хто залишився живим, знайти собі иншого супутника у житті. Люди одружуються, щоб уникнути самотности, стану, до якого мало хто відчуває покликання. Ніхто не має права звалювати тягар цього світу на плечі иншого; тільки велетням, якомусь Атлантові чи Геркулесові, під силу така ноша.

Застосування на практиці розсудливости та співчуття називається «ікономією».

Ікономія є продовженням Божого наміру «спасти те, що загинуло» (Мт. 18, 11). Наш Господь сказав, а по тому не раз повторював такі слова: «Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк. 19, 10). Для Господа людство є незрівнянно ціннішим за будь-який закон. Він порятував блудницю від закону, за яким на неї чекало каменування. Він заговорив до самарянки і увійшов до її оселі, хоч самарян слід було уникати й сторонитися. Він скасував звичай святкувати суботу, проголосивши: «Суботу установлено для людини, а не людину для суботи» (Мр. 2, 27). Закон Храму був ще чіткішим і жорсткішим у тому, що стосувалося приязні з грішниками: «Той, хто вчащає до грішника, гірший за повію». Однак для того, щоб відновити людську гідність грішників, Господь зустрічався з ними, споживав у їхньому товаристві їжу і почувався досить вільно. Це і є Господня ікономія.

Свята Православна Церква Візантії була поблажливою до вдів та вдівців, а також до тих, кого покинули. Вона не дозволяла формальному дотриманню законів узяти гору і не забувала про засвідчене в Євангеліях божественне зобов'язання любити і прощати. Вона з усією серйозністю ставилася до слів Господа про те, що «суботу встановлено для людини» і дотримувалася переконання, що закон існує для того, аби сприяти її сакраментальній дійсності та вагомості, а не бути у неї каменем на шиї.

Св. Єпіфаній з Кипру, який жив у четвертому столітті, говорив, що «Божий Логос не засуджує і не виключає з Церкви тих, хто не може утримуватися після смерти своєї першої дружини або ж через вагому причину, наприклад, розпусту, подружню невірність чи инший злочин бере собі иншу дружину; це стосується і жінки, яка за таких самих обставин бере собі иншого чоловіка».

Св. Василій написав спеціяльний трактат про ікономію, який було офіційно схвалено на Шостому Вселенському соборі нерозділеної Церкви Сходу і Заходу, Другому Константинопольському соборі 680 року. Канон 25 гласить: «Подруги, покинуті без причини, отримують пробачення, яке означає, що вони можуть бути допущені до причастя, якщо одружаться ще раз». Св. Йоан Золотоустий додає: «Краще зламати шлюб, ніж бути проклятим». Архиєпископ Еліас Зогбі на Другому Ватиканському соборі проголосив, що навіть «Західна Церква багато сотень літ дотримувалася цієї практики, схваленої численними єпископами, папами та синодами, і, фактично, ніколи не намагалася засуджувати її використання на Сході, хоч сама й припинила її застосовувати» (Мелкитська Церква на Другому Ватиканському соборі, с. 24).

Самотнє життя передбачає вельми особливе покликання та особливий поклик, сильний характер та рідкісну віру. Нерозривність — це ідеал, причому ідеал високий, взірець щонайвищої щедрости, гідної людини, проте далеко не кожен спроможний його сягнути. Вірність і вічний характер саморозкриття, що його здійснюють чоловік і жінка одне перед одним, є достоту цінними й непорушними. Співчуття, що його відчуває Церква, спонукає її всього лишень дозволяти і неохоче визнавати повторний шлюб. Обряд, яким Візантійська Церква благословляє такий шлюб, сповнений великим сумом та журбою через слабкість і страждання, властиві людині, що стає потужним свідченням та проголошенням нерозривного характеру християнського вінчання.

Повторний шлюб після смерти одного з подругів чи розлучення називається просто шлюбом, а не вінчанням, хоч і є завітом, який зобов'язує. Це партнерство ласки й оновлення. Тут немає ні вінців, ні походу священнослужителів, ні співу, ні дзвоніння у дзвони. Немає ні кадіння, за допомогою якого Церква прославляє обожествлення людини, ні чаші з вином, ні тіла й крови Господа. Це не священство, а угода, що укладається під час обряду покаяння, виражаючи жаль через людську слабкість і втрату християнських дарів, спричинену суспільними умовами.

Західна Церква, припинивши дотримуватися принципу ікономії та турбуючись і піклуючись про своїх дітей, запровадила систему, назагал відому як «анулювання». Її варто було б радше назвати «проголошенням недійсности». Суть цієї системи полягає у проголошенні, що оскільки один із подругів при вступі у шлюб не дотримався однієї з основних умов нерозривности — беззаперечної згоди, свободи та розуміння, — то фактично такий шлюб ніколи не існував, навіть якщо в ньому народжувалися діти. Обидва партнери, отже, вільні одружуватися знову.

У деяких випадках західні трибунали у справах подружжя поширювали цю систему — не нам судити, правомірно чи ні, — на шлюби, які на той час були достоту мертвими, хоч первісно були дійсними.

Римська Церква застерігає собі право звільняти деяких своїх єпископів і священиків від служіння, яке вони були обрали. Узи священства не менш священні і не менш вічні, ніж узи подружні. Римська ж Церква дозволяє єпископам і священикам залишати своє життя у служінні Церкві й одружуватися, хоч і надалі визнає вічний характер їхнього священства. Фактично те ж саме право застосовується і стосовно святого таїнства Подружжя, щоб зарадити болісному почуттю покинутости й самотности та зцілити його.

Існують деякі неминучі обставини, за яких люди є цілковито неспроможними продовжувати жити разом із своїм партнером, хоч і були первісно пов'язані з ним священними узами. Якщо в такому випадку укладається угода з иншим партнером, то це, фактично, є виявом поваги до євангельської заповіді, згідно з якою людина є ціннішою за закон нерозривности. «Суботу установлено для людини, а не людину для суботи» (Мр. 2, 27). Абсолютне ж примусове застосування призвело б до жорсткого дотримання букви, а не духу закону.

VІІ. ЗНЯТТЯ ВІНЦІВ

За своєю природою святе Подружжя і, відповідно, обряд, яким воно встановлюється, поділяється на три стадії.

Перша — це відкриття і обіцянка. Чоловік і жінка знаходять одне одного й визнають, що Бог створив їх одне для одного. Між ними спалахує кохання. В угоді, званій «заручини», вони обіцяють, ділити між собою всі свої безмежні людські можливості і з'єднати свої тіла та душі. Церква благословляє прийняте ними рішення і присягу їхніх сердець за допомогою обряду, що зветься «Обряд перстенів»; перстені, якими обмінюються заручені, є запорукою обіцянки. Перша стадія подружжя, що називається заручинами, приписується Богові Отцеві як Його особливе діяння.

Друга стадія — це «вінчання». Чоловік і жінка, перебуваючи в любові, розкриваються одне перед одним як особи. Це одкровення є даром себе і взаємною самовіддачею. Обвінчані чоловік і дружина більше не є «чимось від світу цього, а образом самого Бога» (св. Йоан Золотоустий) і проголошують тут і тепер, у цьому світі, вічну й божественну злуку Христа з Церквою, злуку миру, гармонії та спасіння. Святе таїнство зодягає їх у Христове священство і вінчає як царя й царицю. Звідси походить і сама його назва — «Вінчання». Ця стадія вважається особливою працею Бога Сина.

Третьою стадією є мандрівка дорогою життя. Після вінчання подругам дають вісім днів, упродовж яких вони мають молитися і пізнавати гідність свого величного покликання. Після цього періоду відпочинку й оновлення вони знову приходять до Церкви, щоб скласти дяку Господеві і віддати свої вінці під час обряду, званого «Зняттям вінців».

Духовний батько спільноти — парох, який вінчав подругів, — спершу знімає вінець з голови нареченого, мовлячи такі слова:

Возвеличся, женише, як Авраам,

і благословися, як Ісаак,

і умножся, як Яків,

пробуваючи в мирі і сповняючи в правді заповіді Божі.

По тому він знімає вінець з голови нареченої, кажучи:

І ти, невісто,

возвеличся, як Сара,

і возвеселися, як Ревека,

і умножся, як Рахиль,

втішаючися своїм мужем, придержуючись меж закону,

бо так зволив Бог.

Далі йде завершальне благословення подружжя, яке стає на дорогу життя під захистом та опікою Бога-Тройці:

Отець, Син і Святий Дух, всесвята єдиносущна й живоначальна Тройця, єдине божество і царство, нехай благословить вас, і нехай дасть вам довге життя, радість у дітях, успіх у житті й вірі, і нехай сповнить вас усяких дібр на землі, нехай сподобить вас і добра обіцяні приймати, молитвами святої Богородиці і всіх святих. Амінь.

Після цього благословення розпочинається третя стадія вінчання: життя християнської родини. Ця стадія є цариною Святого Духа.

Власне Святий Дух підтримує чоловіка і дружину в Царстві, де вони зростатимуть у своїй людській природі і випромінюватимуть свою людську гідність на все, що роблять. Завдяки присутності Святого Духа ніщо у їхньому житті не буде випадковим чи полишеним на випадок. Кожна їхня думка і вчинок будуть зодягнуті в облачення святої божественної літургії. Чим більше вони усвідомлюватимуть своє божественне походження, становище і долю, тим більше радости пізнаватимуть у своєму ставленні до життя.

Це і є християнське подружжя. Такою була злука Йоакима й Анни, батьків Пресвятої Богородиці, яку ми вважаємо найвищим взірцем родини.

VІІІ. ВИСНОВКИ

Християни ніколи не втомлюються співати славу на один лишень звук Божого імени. Бог — це Життя, Любов, Краса, Мистецтво і ще неосяжно більше. Кожне ім'я, що несе світло і радість, можна вжити щодо Бога. Та понад усі імена та всю дійсність Бог є Особою: Він — це Подих Життя.

Бог — це не той самотній старий, що провадить нудне та ізольоване від инших життя, у поклонінні якому нас звинувачував Ніцше; Бог — це неймовірне буяння життя і любови, це особа, характерною рисою якої є невимовна плідність. За своєю суттю Він є відносинами, суспільним життям і сім'єю.

Неминуче обмежена людська мова застосовує щодо Бога найшляхетніші знаки й символи: ми стверджуємо, що Він є Отцем, Сином і Святим Духом, кажемо, що Він є трьома Особами в єдиній Божій природі. Візантійське богослов'я називає цей рух життя і любови тайною perichoreisis'у, великого танцю, який пливе навколо. Ця тайна є не загадкою, а глибокою дійсністю, яка виходить за межі створеного розуму, за межі нашої здатности відкривати й аналізувати.

Щоб пізнати тайну, її потрібно спершу розкрити; коли її розкрито і спізнано, починають виявлятися притаманні їй характерні риси: вона і притягує, і кидає виклик водночас. Безмежне розмаїття її дійсности поглинає наш розум та уяву, збадьорює нас і спонукає до дослідження. Чим більше знань про неї ми здобуваємо, тим сильніше відчуваємо бажання здобути їх ще більше: вони приводять нас до роздумів, зачудування і поклоніння.

Згідно з людською логікою, тайна Бога-Тройці — вона полягає у тому, що Бог є трьома Особами, єдиними за суттю і сутністю, — є неправдоподібною і суперечливою, але твердження, що Бог подібний на «Великий Танець» є найкращим описом того, кому властиве щонайвище життя.

Коли ми напружуємо розум і сприймаємо Бога як неймовірне буяння та потік життя і любови, то можемо ясно уявити собі Великий Танець: Божі Особи — Отець, Син і Святий Дух — які рухаються і живуть одна в одній, пізнаючи і люблячи одна одну. Вони є безконечно різні як Особи, а проте єдині у своїй сутності і божественній природі: це єдність руху, єдина і неповторна гармонія, єдина і неповторна краса екстазу в русі.

Видається доречним навести тут два рядки з поезії Єтса:

Краса, що погойдується під музику, світлий погляд,

Хіба ж можна відокремлювати танцюриста від танцю?

Певна частина нашого розуму сприймає це і погоджується, бо коли дивитися на божественні відносини під одним кутом, то танцюрист і є танцем: немає танцюриста, немає й танцю. Проте в той же час инша частина нашого розуму знає, що танцюрист існує і поза танцем і що сам танець є чимось більшим, ніж танцюрист.

Коли богослов'я представляє Тройцю як взірець християнського подружжя, то мається на увазі досконала єдність Божих Осіб в екстатичній гармонії миру, гідности, вірности, тривалости та божественної ясности.

Життя у християнському шлюбі повинне бути викликом для тих, хто не розділяє нашої віри: життя у Бозі, життя, яке Бог сам провадить у своєму бутті.

Зображення Ісуса, Марії і Йосифа як взірця християнського подружжя вважається у візантійській Традиції відхиленням від істини. Йосиф, попри всю свою святість і велич, не має прямого відношення до формування нашого благословенного Господа: його слава полягає у відведеній йому ролі захисного щита, що мав обороняти Марію від звинувачень у порушенні Мойсеєвого Закону. В очах сучасників він був батьком Ісуса. Цей титул, наданий йому у Євангеліях, є фіктивним, але славнішим за будь-яку людську славу і заслуговує на похвалу понад всіляке духовне вдосконалення. У візантійській іконографії уникали зображати Ісуса, Марію і Йосифа разом: для пересічної людини таке зображення асоціювалося б із татом, мамою та дитиною — скандальна ситуація, якою не варто затьмарювати нашу релігію.

Справжній взірець християнського подружжя слід шукати в образі справжньої людської сім'ї Йоакима, Анни та Марії, що представляє собою справжній людський шлюб, співжиття чоловіка і жінки в усьому його стражданні і величі, розчаруваннях і успіхах, з вірністю, гідністю, миром та гармонією, які, згідно з Божим наміром, мають панувати в християнському подружжі, виливаючись у народження улюбленої дитини.

---

[1] Згаданий тут «цей ставок» ще й зараз можна побачити в Єрусалимі. Це «купіль Витесда» з п'ятьма критими переходами, описана у п'ятій главі Євангелія від Йоана; там наш Господь зцілив недужого. Наведене в рукописі слово «цей» послужило для археологів вказівкою на те, що поблизу дому Йоакима й Анни мав бути ставок. Оскільки ніхто, крім св. Йоана, не згадував про існування в Єрусалимі такого ставка, достовірність його Євангелія потрапила під підозру і навіть заперечувалася. На початку цього століття Білі Отці, котрі опікувалися домом св. Анни в Єрусалимі, провели розкопки, сподіваючись віднайти згаданий ставок. І вони таки знайшли його, разом із п'ятьма переходами, як і писав св. Йоан. Так було доведено достовірність Євангелія від Йоана і підтверджено автентичність рукопису.

[2] Це заголовок книги з богослов'я сексу, його історії та розвитку, автором якої є визначний католицький богослов д-р Жозе де Вінком.

[3] Якщо в читачів з'явиться бажання звернутися до адекватного психологічного, богословського та соціяльного вивчення нашого предмета, то раджу їм прочитати згадану вище працю д-ра де Вінка «Чеснота сексу».